36

Мирослава.

У мене в грудях похололо. Він стояв просто переді мною.

Чоловік, з гостро вираженими вилицями, суворими зеленими очима, наморщеним чолом та засмаглим обличчям, стояв перед хвірткою мого подвір’я. Я знала, хто він. Тому і хотіла втекти.

Руки стиснула в кулаки і побігла назад у дім. Зачинивши двері, я сповзла по них на підлогу та заплакала. Я знала, що його треба оминати 10 дорогою, лякатись, як нічного жахіття, але в мені боролося два відчуття: те, чого від мене хотіли інші – ненависті, та те, що я справді відчувала – співчуття. Ніколи не розуміла, чому його так не люблять. За що? Але я не могла нікому сказати, тому вдавала, що не люблю, як і всі.

Мама прибігла з кухні.

- Доню, шо сталося? – вона присіла біля мене. Я поглянула на двері ззаду мене.

- Він там, - прошепотіла.

- Хто? – не зрозуміла вона.

Я встала, витерла сльози та відчинила двері. Мати глянула і застигла. А тоді її очі стали темними і вона рішуче підійшла до нього.

- Чого тобі? Я не така байстрючка, як твоя сестра. Може, в мене дитина і нагуляна, але я поважна Олена Литвинчук, а не якась там Ївга, яка невідомо звідки взялася! Хто ти такий, шоб до мене приходити? Ти ніхто!

- Тільки тому, що я зведений брат Ївги? – спокійно мовив він. Між ними відчувалася образа. Набагато більша. Не просто нелюбов, яку виплескували на нього всі сельчани.

- Цього достатньо, а тепер забирайся! – крикнула на кінець матір і пішла назад додому. Вона гримнула дверима. Глянула на мене. Яка вона була нещасна! Тоді повернулася на кухню.

Чому він прийшов? Що йому треба? А цей його спокій... Від нього стає важче. Чому він стоїть і мовчить?  Чому не сперечається?

***

Володя.

Сьогодні зранку знову приїхав Северин. Володя сидів на гойдалці. Він не підходив до кущів та не підслуховував, а спокійно сидів. Вирішив не втручатися в чужі справи. Тільки чув, як ті кричать на всю вулицю, але сильно не прислухався. Але коли почув голос Івана – не зміг стримати цікавість.

- Тато? А шо ти тут робиш? – хлопець стояв на ганку та оглядав свого батька з ніг до голови.

- Сину! Я до тебе приїхав. Дивися, шо я маю, - він витягнув з-під куртки книжку. Володя відразу впізнав її. Це було «місто кісток». Вони з Іваном з 11 років дуже хотіли цієї книжки і мріяли, що коли одному вдасться отримати її, то вони обов’язково читатимуть її разом. Плечі хлопця опустились і кутики губ попливли вниз. Чому всі його чудові спогади пов’язані саме з другом? Невже в нього більше в житті нічого не відбувалося?

Іван стояв та заворожено дивився на цю книгу. Він знав правду про свого тата. Наталя ніколи не говорила поганого про Северина, хоч той і кинув їх. Вона просто дала хлопцю самому скласти думку про батька.

- Я так її хотів! – із захватом вигукнув він та кинувся в обійми Северина. Наталя зітхнула, але сину нічого не сказала, лише почала кусати кутики губ.

- Ну все, нарадувалися і хватить, - почала жінка, коли помітила, що її син затримується в обіймах надовго.

- Ти ше приїдеш? – спитав Іван, Наталія все-таки відтягнула його з обіймів.

- Звичайно. Може, до того часу ти вже прочитаєш і розкажеш мені, - підморгнув Северин, помахав рукою дитині та попрямував назад до машини.

Володі щось стиснулося в середині і все обірвалося. Він поплентався у свою кімнату. Глянув на полиці з книжками і в очі впала та, яку він позичив ще в листопаді. Він її вже встиг прочитати, навіть двічі, але все ніяк не наважувався віддати. Не тільки через напружені стосунки з Іваном, а й через те, що́ писало на першій сторінці. Він узяв до рук та розгорнув.

«Це книжка Мирослави». Де зараз ця Мирося? Хто вона? Що робить? Що їсть? Що п’є?

- «Сподіваюся, вона щаслива», - подумав хлопець.

Не знав Володя, через що вона стане щасливою по-справжньому.