34

На наступний день до дверей Наталі знову явився Северин.

- Привіт! – радісно мовив він, ніби вони й не сварилися ніколи.

- Чого тобі знову? Нашо я верталася з того села? Треба було там лишитися і не бачила би тебе, - одразу налетіла на нього жінка.

- Якшо ти не хочеш бачити мене, то хоча би покажи сина.

- То тепер ти так заговорив? Дзуськи! 10 років він тебе не цікавив, то ше 10 не буде цікавити!

- В мене нікого нема, мене всі покинули, а я не молодшаю. Є тільки мій син – моя кров і плоть! – із захватом переповідав чоловік.

- То тобі не син, а спадкоємець треба? А якби була дочка, то ти би не приходив? Всьо, шо тобі треба це просто рід клятих Городчуків продовжити? Тоді я перепишу Івана на своє прізвище!

Северин увесь зблід та замовк. Він добре знав закони, тому розумів, що це неможливо без його дозволу, але звучало справді, як погроза.

- Наталю...

- Не вимовляй навіть мого імені! – вона грюкнула дверима перед його носом.

Северин ще деякий час постояв так і пішов назад до машини.

Володя продовжував спостерігати за їхнім сімейним життям із кущів. У нього виникла думка, чому Іван не виходить. Його тато вже другий раз приходить і влаштовує такий скандал, що той не може його не чути. Хоча, якби до Володі ось так приходив його батько, з яким він не бачився ще змалечку, то він теж, мабуть, не вийшов би.

На обіді Адам не втручався в жодну розмову. Володя помітив, як той кілька разів опускав погляд поруч із тарілкою, де стояв телефон, та переглядав там будинки.

Тоді після обіду хлопець з батьками поїхав у «велике місто». Вони зупинилися біля великого торгового центру та попрямували всередину. Хоч хлопець і не любив купувати одяг, але знав більшість точок тут. Спочатку вони пішли в мамин улюблений магазин. Вона почала переглядати різні футболки.

- То якшо мене тут не треба, то, може, я надворі почекаю? – запропонував Адам.

- Ше чого! Тобі тоже треба скупитися.

Після цієї фрази двоє чоловіків мусили ходити між вішаками та оглядати все.

- Нормально дивіться, а то ви так, ніби вас заставили, - повторювала Лера.

Зрештою, Володя таки знайшов декілька футболок і светрів і вже намагався знайти приміряльню. Коли він підступив до мами з цим запитанням, то помітив, що вона вже вибрала стільки одягу собі, що просто в руки не вміщалося.

Вони розійшлися по двох перевдягальнях. Хлопцю не сподобалось, як на ньому сиділа біла футболка з написом «cool» та зелений гольф. А от Валерії з усього сподобалася тільки блакитна американка.

- Ніц нема в тому магазині. Колись так багато всього було, а тепер взагалі! – нарікала жінка, підходячи до Адама. – Ти шось собі знайшов?

- Дивися, отакі рукавиці, - він показав резинові білі.

- В тебе їх і так ціла шафа! – вколола вона його.

- Я тракторист – мені треба багато, - пояснив батько. – І вони ше й дешеві.

Тоді вони пішли в інший магазин, де був тільки жіночий відділ.

- Здається, з нас трьох одягу найбільше треба нашій мамі, - вирішив Адам.

- А шо? Я невістка Крижанівських. Я завжди старалася мати відповідний вигляд, - відповіла на те Лера, приклавши до себе рожеву блузку з дирочками на рукавах.

- Але для кого ти так наряджаєшся? Ти ж тільки в магазин свій і ходиш.

Лера заціпеніла. Вона тривожно ковтнула слину та поставила блузу назад, ледве втрапивши вішаком.

- Шо це за дурні питання? – в голосі жінки було чутно невпевненість. – В якому ти столітті застряг?

- Хотів перевірити твою реакцію,  а ти зразу так злякалася, - засміявся Адам.

Володя вирішив, що ця реакція точно має щось означати. Чи може бути ще третя особа в стосунках його батьків?

Так вони обходили всі магазини, жваво розмовляли та винесли аж 5 пакетів з одягом, з яких 3 були Лери, а 2 – Володі. Після цього вони ще з’їли піцу та повернулись аж під вечір.

Володі сподобався такий день, проведений у сімейному колі. Тоді він задумався, що, можливо, якби вони жили окремо, то було б краще.