25

Володю медсестра вела через коридор до кінцевої палати, де великими літерами писало «Дитяче відділення». Він зайшов у палату і побачив білі стіни з малюнками, металеві ліжка, біля кожного дерев’яна тумбочка та одна загальна шафа для речей. Крім Володі, ще було четверо дітей – двоє дівчат і хлопців. Одні сиділи на ліжку та складали пазли, а другі на підлозі малювали.

- До вас, сонця, нового привели, - почала медсестра, - звати Володя, ставтеся до нього добре. Лягай на вільне ліжко, сонце, а я скоро прийду.

Хлопець, не дивлячись ні на кого, підійшов до застеленої постелі та сів на неї, а тоді помітив, що всі мовчки на нього дивляться. Він не міг визначити, скільки їм років, адже для нього всі були старими.

- Ну може, ви би шось сказали, а то тільки дивитеся, як баран на нові ворота? - дорікнув хлопець.

- Ми тут вже майже пів року лежимо і з того часу нікого не підселяли, - пояснив хлопець, який сидів на ліжку та складав пазли з дівчиною. – Мене Славко звати, це Варвара, а тебе як?

- Володя.

- В мене панічні атаки вже багато років, - пояснив Слава, - а в тебе шо?

- Не повіриш, старими всіх бачу.

- Та ну! – здивувалася Варвара.

- Ого! В нас навіть нема таких, - сказав В’ячеслав.

- А оті двоє, шо там сидять?  - тикнув Володя на хлопця і дівчину на підлозі.

- А, вони тут наймолодші – тільки 7 років,  брат і сестра, - розповідала Варя. – Кажуть, шо в них якісь галюни.

- Ну а в тебе шо? – спитав Володя.

- ОКР, - вимовила вона абревіатуру, але хлопцю це нічого не дало. Варвара це зрозуміла, тому пояснила. – В мене багато нав’язливих думок, і через них не можу нормально жити.

- То я тут найособливіший? – спитав Володя. – Кажете пів року... То це так довго може затягнутися?

- Думаю, в тебе взагалі буде рік, - поміркував Славко.

- Ви мені розкажіть, як воно в дурці жити.

- По-перше, не казати при лікарях і медсестрах слово «дурка», - взялася повчати Варя, - вони дуже і дуже це не люблять. Кожен день ми стаємо в 7, нам міряють температуру, тиск ше там шось. Особливо зараз, бо вже якийсь вірус поширюється в Китаї. Тоді після сніданку приходить лікар і робить обхід, тобто дивиться на стан кожного. Тоді говоримо з психіатром, обід, після нього тиха година, тобто робиш все шо захочеш, а тоді вже залежно від дня, або арт-терапія, або прогулянка, або групові заняття, вечеря і знову обхід лікаря. А ліки дають всім по різному.

- Ну а лікар який?

- Тут їх багато, - доповнював Славко. - В основному нормальні. Є деякі медсестри, які дуже строгі.

- З телефоном як?

- Дають тільки після обіду, а так їх тримає в себе медсестра, - відповіла дівчина.

Тоді вернулася медсестра.

- Сонця, через 20 хвилин закінчується тиха година і в нас буде прогулянка по території, - оголосила вона. Тоді підійшла до Володі і сіла біля нього.

- Отже, ти Володя, - глянула вона на бланки, які тримала на коліна. – Мене звати Віолетта. Тобі вже розповіли як ми тут працюємо, сонце?

Володя кивнув.

- Добре. Лікар вже призначив тобі заспокійливі, тому ти лягай, а я принесу крапельницю, - вийшла з палати.

- Віолетка загалом добра, якшо її не бісити, - розповів Слава. – А те, шо заспокійливе дають вже в перший день – то то в всіх так.

Повернулася  медсестра та поставила капельницю.

- Вона закінчиться через 15 хвилин, тоді я прийду, заберу її і заведу вас надвір, сонця.

- О! то сьогодні Ви з нами? – Варвара аж засяяла від щастя. Видно було, що Віолетту любили.

- Сонце, пазли краще доскладуй, ось це тут має бути, - медсестра взяла і переставила один шматок, а тоді вийшла.

- «Виявляється, тут не так, як всі привикли думати. На вигляд, звичайні люди, нікого не прив’язують, ніхто не кричить, не б’ється. Навіть грат на вікнах нема. Діти сваряться через пазли, жартують, чекають прогулянок. Тобто психлікарня – не найстрашніше.» - подумав Володя.

На прогулянці Віолетта вивела Володю, Варвару, Славка, Богдану та Тимура на подвір’я лікарні. Усі сіли на одну лавку, а медсестра на ту, що навпроти. Найменші помітно віддалились і спілкувалися тільки між собою.

- Я думаю, ви розумієте, що зараз ми будемо робити? – почала вона і Варя зі Славою закивали.

- Для тебе, сонце, поясню, - звернулася вона до Володі, - коли до нас хтось прибуває, ми проводимо таке знайомство. Ставимо різні запитання, відповідаємо, розказуємо історії і так все переливається в веселу бесіду. Тож, я почну, ти казав лікарю, що бачиш людей старими. Це страшно?

Хлопець замислився.

- Ну, найстрашніше, шо мені не вірять. Хоч мене і привезли на перевірку сюда, але все одно я відчуваю, шо всі думають, шо я брешу.

Тим часом на іншому кінці лавки почувся гамір і брат із сестрою зістрибнули та побігли напрямку, протилежному від вхідних дверей лікарні.

- На них звертай уваги. В них важка хвороба, - пояснила Віола. Далі запитання мала ставити Варя.

- Ти постійно бачиш людей однаковими, чи кожного разу вони інші?

- Однаково.

- Ну і як я виглядаю?

- Варваро, сонце, зараз черга В’ячеслава, ми ще підемо по другому колу, - нагадала медсестра.

- Добре, мені цікаво, як ти себе бачиш? – спитав хлопець.

- Я... – тоді Володя зрозумів, що давно не дивився в дзеркало. А він про це забув і навіть не згадав на прийомі з психіатром. – Якшо чесно, я боюся дивитися в дзеркало, тому вже і забув який я.

- За ким ти найбільше сумуєш? – спитала Віолетта, переводячи тему з дару на сім’ю.

Це питання нагадало хлопцю про Івана. Той зараз сидів у селі без зв’язку та інтернету. Отже, він точно не знав, де зараз Володя. Але він знав, що друг там не засумує.

- За всією сім’єю. Вони, напевно, вже багато дзвонили мені?

- О, ти не бійся за це, я їм все розказала.

- Тепер моя черга! – радісно скрикнула Варвара і всі засміялися. – То я як виглядаю?