24

Увесь цей тиждень було помітно, що Лера дивна. То вона лякалася він кожного звуку, то сиділа і годинами дивилася в одну точку, а деколи могла зіштовхнути речі зі стільниці, накричавши на всіх без причини і піти з кухні.

Але саме через такий стан мами, Володя знайшов вихід однієї з проблем.

У суботу, уже на шостий день цієї дивної поведінки, Лера знайшла оте фото, яке їй прислали з погрозою все розповісти, сіла на табуретку біля вікна в кухні і в неї знову стався напад істерики.

- Ну чому це все зі мною? Я всього лише хотіла бути щасливою! – вона плакала та кричала на весь будинок.

Першою прибігла Єва.

- Доню, шо з тобою? – вона присіла перед Валерією.

- Це все через тебе!

Наступними прибігли Адам, Володя, Інна та Орися.

- Йдіть всі! – горланила Лера. – Я не хочу нікого бачити! Ви все життя мене достаєте, лишіть хоч зараз в спокої! – при цьому вона підійшла до стільниці і штовхнула все на підлогу.

- Заспокойся! – підбіг до неї Адам. – Поясни, шо сталося.

Лера глянула на нього червоними очима.

- Я не можу, - пошепотіла, - тобі не можу.

І підійшла до вікна. Від неї далі чулося схлипування і вона била у вікно від злості, а всі решта мовчали. Найкращим рішенням було просто перечекати, доки вона заспокоїться.

Минуло трохи часу і жінка обернулася до всіх. Вона була вся червона і виснажена. Для Володі це видовище було набагато гірше, адже до цього додавалися ще зморшки, важке дихання і сутулість. І тут він на мить забув, що це всього лише його дар і подумав, що зараз вона тут знесилено впаде.

- Мамо! Не треба! Не роби цього! – він різко крикнув їй.

Усі перевели погляд на нього. Він глянув на них.

Вони знову мовчали і Володя злякався.

- Шо? – запитав він.

- Він давно вже якийсь дивний, - сказала Єва Адаму.

- Змучився, - відповів той.

- Хіба це змучився? Адам, з твоєю дитиною шось не так.

- Тихо! – почулося від Лери. Напевно, вона вирішила зібратися заради сина. – А тепер все спочатку. Шо це означає, Володя?

- Чому вам не страшно? Ви не бачите себе? – спитав він.

- Тобто? – спитала Лера.

- Ви всі... – він вдихнув повітря на повні груди і вимовив, - старі.

Лера вмить насупилася.

- Як ти можеш таке говорити?

- Я серйозно. Я не можу більше на вас дивитися. А зараз мама виглядає дуже страшно і я подумав, шо все...

Ніхто нічого не розумів. Усі мовчали та тільки перезиралися. Думали, про кого зараз треба хвилюватися – Валерію чи Володю?

На наступний день.

Усі сіли снідати.

- Ой, Лер, а той Рибак вже одружився, а могла ти бути на місці його жінки, - грайливо сказала Інна. Вона знову стала такою, як і колись, але Адам уже змирився з такою відкритою нелюбов’ю до нього.

- Та може ти би помовчала? Таке вчора сталось, а тобі хоч би шо, - дорікнула бабуся.

- Розлучення Лери завжди буде на часі, - відповіла Орися.

- Не дочекаєшся! – гримнула по столу Валерія. Вона виглядала так, ніби взагалі не спала цієї ночі. Очі опухли, а голос хрипкий.

Інна з Орисею пильно глянули на неї, та змовчали.

- А тепер нам треба вирішити питання на рахунок Володі. Ти нам поясни, як все є? – вирішив перевести тему Адам.

- Ну, а шо ше казати? Це вже від середини жовтня, - додав хлопець.

- І ти мовчав? – здивувалася Лера.

- Мені би ніхто не повірив, - зізнався Володя.

- Я навіть зараз не вірю, - відповів Адам, - це точно його приколи, вік такий.

- Які приколи? – поцікавилася Лера. – заведу його завтра до психіатра.

Адам закотив очі, але промовчав.

Нарешті Володя потрапить у правильне місце. Туди, заради чого це все починалося.

30 грудня 2019.

Поки всі готувалися до зустрічі 2020 року, Володя прямував до психіатра. Він уже мав негативний досвід, пов’язаний з роботою таких людей, тому не хотів іти, але не міг опиратись, адже дар уже ставав просто нестерпним, оскільки хлопець уперше переплутав реальність зі своїм баченням.

Коли Володя зайшов до кабінету, то був приємно здивованим – світло-зелені стіни, книжковий стелаж, багато вазонів, а сам лікар не виглядає суворим.

- Привіт. Я Олександр Вікторович, проходь і сідай, - він вказав на м’яке синє крісло навпроти себе. - Як тебе як звати?

- Володя, - невпевнено мовив хлопець.

- Ти знаєш чому ти тут? – психіатр нахилився ближче.

- Знаю. Сім’я думає, шо я ненормальний.

- А ти як думаєш?

Володя глянув на нього і розкинувся на спинці крісла.

- Шо я попав в фентезі світ, - скептично мовив хлопець. Хто такі питання ставить?

Лікар щось записав.

- І що саме тебе турбує?

Хлопець відвів погляд і зітхнув.

- Ви не розумієте? Чого поводитеся, ніби все добре? Я ненормальний і все! Так і скажіть моїм батькам, - Володя вже сердився.

- «Ненормальний» - це ще не діагноз, - спокійно мовив Олександр Вікторович, чим дратував Володю ще більше. – Я так розумію, тобі не подобається, що тебе сюди привели.

- Та нє, я дуже щасливий, шо мене запхають в дурку.

- Це не «дурка». Це лікарня. Тут ми лікуємо людей, як в інших клініках серце чи легені. Ти досить напружений. Який шоколад любиш? – він дістав з шухляди три плитки, відкрив одну та почав їсти. – Це гіркий чорний, мій улюблений, будеш? – він простягнув пачку хлопцю.

Володя подивився на шоколад, тоді на лице Олександра Вікторовича:

- Як ми до цього дійшли? Я бачу всіх старими, а ви мені говорите про шоколад? Мені тільки 13, ше рано сходити з розуму.

- Взагалі-то більшість психічних захворювань починається якраз в підлітковому віці. Може, включити якусь музику, щоб ти заспокоївся? Це помагає.

Володя заплющив очі та видихнув.

- Добре, я Вам розкажу. Вже від осені я бачу всіх старими. Мені здається, шо такими вони і будуть в старості, бо якось моя тітка втекла з дому, казали, шо вона мертва, але я бачив її до цього старою, тому не повірив, і вона дійсно виявилася жива. Але після цього вернулася додому і я почав бачити її молодою.