1

Годинник пробив уже сьому ранку, і Володимир мусив збиратися до школи. Володя не хотів уставати, але довелося. Спочатку він сів на ліжку. Провів по своєму густому русявому волоссю. Воно геть скуйовдилося за ніч. Потім узяв телефон з нічного столика і глянув на себе. Зображення його налякало. Серце гучно загупало, а від лиця відхлинла вся кров.

Лице змінилося. Здається, шкіра почорніла, блакитні очі стали темними, а чуприна тепер геть біла, чи то сива. Можна було б сказати, що це привиділось, але надто вже дивно.

Володя закляк і продовжував роздивлятися себе. Це був точно не він. Цікаво, це він тільки так бачить, чи справді таким є?

Хлопець піднявся й попрямував на кухню.

- Доброго ранку! – неохоче привітався Володя та сів за стіл.

- Привіт! – відказала Валерія, яка смажила яєчню. Вона глянула на свого сина, всміхнулася і продовжувала готувати сніданок. Тобто, вона бачить його підлітком. Значить, це тільки його бачення.

Володі мама вже не скидалася жінкою сорока років, а шістдесяти. Її каштанове волосся було чорним, зморшок збільшилося, але зелені очі виглядали неймовірно щасливими.

- «Що відбувається?» - подумав Володя, але сказав інше: - А тато шо, спить?

- Він на ніч сьогодні, - пояснила жінка, перевертаючи яйця на сковорідці.

Батько працював трактористом, а мама мала свій магазин

- Добрий вам! – спросоння в унісон пробурмотіли близнючки, зайшовши до кухні. Вони сіли на лавці біля свого племінника.

Вони 39-річні жінки, але завжди виглядали дуже молодими. Тепер виглядають, наче столітні бабусі, навіть старші за свою маму.

- Як ти спав, Володю? – запитала Лера. На її лиці досі вигравала усмішка. Не знала тоді вона, що це ненадовго.

- Добре, але мало, - збрехав хлопчина. Насправді ніч для нього була поганою, бо снилися страшні сни.

- Ми хотіли поспати, але почули шум, - промовила Інна. Її шовковисте волосся горіхового кольору, тепер також сиве. Зморшок немає, але обличчя почорнішало, як і у Володимира.

Орися виглядала краще, та все ж не дуже добре: мала втомлений вигляд, засмучені очі і одяг якийсь подертий. Вона ніколи не могла собі дозволити так показуватися на людях.

 - Та я тут готую сніданок, - виправдовувалася Валерія.

Вони любили попоїсти. Тоді мати кинула два добрячих шматки яєшні, ще помідорів, огірків і ковбаси.

- Все так смачно, сестро, як і завжди! – похвалила Орися.

- Та взагалі, мастершеф! – трохи скептично мовила Єва, яка щойно зайшла до кімнати.

Володимир її чомусь не бачив, тільки чув, що поряд із ним говорить його рідна бабуся. А це вже не жарти. Тіло з голови до п'ят вкрилося сиротами. Усередині все похололо. Що ж це таке? Чому жінки, які вчора ще виглядали молодими – сьогодні вже бабусі, котрі тільки й готуються до смерті. А цю навіть не бачить!

Може, він просто не виспався? Але хіба інші люди стають невидимками, якщо поспав не стільки скільки треба. Так, Володя більшу частину ночі просидів в телефоні, дивлячись свій улюблений фільм, та це ж не причина.

Після сніданку він умився. У дзеркалі відображення не змінилося. Може, це сон? Спробував вщипнути себе, але не помогло. Одягнувся та пішов до школи. Вона була недалеко. По дорозі роздумував, що це з ним діється. А також зустрічав інших людей, котрі виглядали набагато старшими. І навіть наткнувся на стару діву Агафію. Вона ж була невидимою, от і зіштовхнулись. Які крики Володимир мусив вислухати від неї!

- Ах ти покидьок! Скотина! Не бачиш – людина йде! Чого не обійшов, а пішов прямо? Я стара! Я не така бігунка, як ти!

- Ви... Вибачте, -  спробував пробурмотіти хлопець.

- Та шо «вибачте»? – тоді бабця пішла далі. Тепер вона розсерджена, а отже нічого доброго цього дня не буде.

- Може, якийсь новий вірус, котрий чіпляється до всіх підряд? – мурмотів собі під ніс Володя. Але хіба такі бувають?

Володя відчинив двері класу. Сьогодні середина жовтня. До осінніх канікул ще два тижні. Він був у приємному передчутті, але ця нова особливість приглушувала радість перед тижневим відпочинком.

- Привіт! – одразу вигукнув Іван. Той був класичним старим дідуганом із вусами та бородою.

Володя вмостився біля нього за першою партою.

- Здоров! Слухай, а чого це ти раптом старим став? Та й всі такі чогось, - хлопець вирішив розповісти. Тільки з ним він міг бути таким відвертим. Вони знову ладнають так само добре, як і колись.

Івась засміявся. Всі аж почали озиратися на нього.

- Ой! Файний жарт! – Іван поплескав друга по плечі

- Та я... Я ж серйозно... – намагався пояснити Володя.

- Ага-ага, так я й повірив.

- Та я серйозно кажу! – не стримався Володя. – Всі раптом постаршали сьогоднішнього ранку!

Іван перестав реготати. Він задумався.

- Шо? Ти ненормальний? – уважно подивився на свого друга. -  А... Певно, та гадючка приїхала.

- Та я ж кажу правду... Я во теж старий...

- Ага, ше який старий! – іронічно мовив. – Мені здається, шо ти вічно будеш молодим, бо ти взагалі не змінюєшся.

Володимир вирішив не сперечатися з другом.

Під гадючкою Іван мав на увазі Катю. Ще три роки тому вона захистила Володю, розказавши вчительці та Валерії про булінг. Володя думав, що це буде новий початок, але та просто злиняла в міський коледж разом з Лесею. Хлопці дуже розсердилися на них і пообіцяли, що більше ні про яких дівчат і не думатимуть.

- «Цікаво, як вона виглядає?» - подумав Володя, але одразу відкинув ці думки. - «Для мене вона ніколи не постаріє» - без дозволу влізла інша думка і Володя вирішив не боротися з нею та просто всміхнувся їй.

У всіх однокласників голос у них був дитячий, а обличчя такі несвіжі.

Вчителька української мови, котра нещодавно бігла п’ять кіл навколо школи – сьогодні вже ледве дійшла до їхнього класу.

На математика хлопець наштовхнувся в коридорі. Рік тому їм змінили вчителя і тепер у них не та Світлана Володимирівна, на уроці якої хлопець якось наткнувся на публічне приниження.