4.1. Кінець оповідання. Частина 2

Ніч опустилася на Святошино, огортаючи дачне селище прохолодним оксамитом. Крики цикад, що вдень були лише фоном, тепер здавалися голоснішими, немов невидимий хор, що виконував свою вічну пісню. На небі, немов розсипане діамантове намисто, з’явилися зірки, їхнє мерехтіння додавало атмосфері загадковості. Проте для Ореста Грабовського ця ніч не обіцяла спокою. В його думках, мов у складній шаховій партії, вибудовувалися ходи, кожен з яких мав наблизити його до істини.

Він, у супроводі Коваля, повернувся до дачі професора Линевича. Будинок, що ще нещодавно був оселею затишку та інтелектуальної праці, тепер здавався місцем, де панував холодний подих смерті. Усередині панувала тиша, що була важкою, наче оксамитова завіса, що приховує щось жахливе.

– Бібліотека, пане Коваль, – промовив Грабовський, його голос був ледь чутним, немов він боявся розбудити тіні, що дрімали в кутках. – Там ми знайдемо відповіді.

Бібліотека професора Линевича була справжнім лабіринтом знань. Стелажі, що тяглися до самої стелі, були заповнені тисячами книг: старовинні фоліанти, наукові праці, поетичні збірки, рідкісні манускрипти. Запах старої папери та шкіри змішувався з ледь вловимим ароматом тютюну та чогось іншого – запаху, що Грабовський не міг ідентифікувати, але який викликав у нього відчуття тривоги.

Грабовський запалив лампу, і її м’яке світло розлилося по кімнаті, вихоплюючи з темряви золоті обрізи книг та блиск окулярів, що лежали на столі. Він сів за стіл професора, його погляд ковзав по розкиданих паперах. Коваль, тим часом, дістав свій фотоапарат і почав фотографувати всі кутки бібліотеки, немов намагаючись закарбувати кожну деталь цього місця.

– Професор був людиною надзвичайної ерудиції, – промовив Грабовський, беручи в руки одну з книг. – Його розум був гострим, як лезо. І він бачив брехню.

Він почав переглядати папери на столі. Рукописи, листи, чернетки статей. Кожен документ, здавалося, був просочений духом професора, його думками, його ідеями.

Раптом Грабовський помітив дещо дивне. Серед купи паперів лежала зім'ята, розірвана, але не знищена чернетка статті. Він обережно розправив її. Це була стаття, в якій професор Линевич викривав Микиту Величка в крадіжці ідей.

– Ось вона, пане Коваль, – промовив Грабовський, його голос був сповнений рішучості. – Доказ.

На аркуші, нерівним, наче написаним у поспіху почерком, було написано: «Він не учень, а дзеркало брехні».

Грабовський відчув, як його серце забилося швидше. Це була та фраза. Фраза, яка була написана на місці злочину.

– Це… це той самий почерк, – прошепотів Коваль, його очі розширилися від здивування. – Значить, це написав сам професор! Перед смертю!

– Саме так, – кивнув Грабовський. – Це його останні слова. І вони вказують на вбивцю.

Він згадав слова Микити Величка: «Я не чув її. Але це… це дуже схоже на професора. Він любив такі фрази».

– Це він! – промовив Грабовський. – Микита Величко!

Він зрозумів, що Микита, коли приходив у кабінет, щоб знищити лист, знайшов цю чернетку. І він, ймовірно, залишив її, щоб звинуватити когось іншого.

Грабовський продовжив огляд бібліотеки. Він помітив, що одна з полиць, що знаходилася високо, була трохи посунута. Він піднявся на стілець і обережно дістав звідти невелику, обтягнуту шкірою книгу. Це був щоденник.

– Щоденник професора Линевича, – промовив Грабовський.

Він розкрив його. Професор писав про свої дослідження, про свої відкриття, про свої розчарування. Але потім записи стали іншими. Вони стали більш особистими.

Він писав про свою хворобу серця. Про те, що він приймав ліки. І він писав про те, що він підозрював, що хтось намагається його отруїти.

"Моє серце слабшає, – писав професор. – Але не від хвороби. Я відчуваю, що хтось прагне моєї смерті. Я бачив, як до мого чаю додають щось. Але хто?"

А потім, на одній з останніх сторінок, було написано: "Я знаю. Це Микита. Він прагне моєї слави. Він думає, що я не знаю про його крадіжки. Але я знаю. І я викрию його. Він не учень. Він – дзеркало брехні."

Грабовський закрив щоденник. Усе зійшлося. Професор Линевич знав, хто його вбиває. Він намагався попередити. І він залишив доказ.

– Пане Коваль, – промовив Грабовський, його голос був сповнений рішучості. – Ми маємо все.

Світанок, що пробивався крізь вікна бібліотеки, здавався символом нової доби. Проте для Микити Величка, який тепер був головним підозрюваним, цей світанок обіцяв лише темряву.

Грабовський, зібравши всіх підозрюваних у саду дачі Шеремети, влаштував імпровізоване "засідання", немов сцену театру. Ранкове сонце, що пробивалося крізь листя дерев, кидало довгі, химерні тіні на траву. Крики цикад, що вже не здавалися такими безтурботними, створювали моторошний фон.

Присутні сиділи на садових стільцях, їхні обличчя були напруженими. Ірина Миколаївна Линевич, Павло Шеремета, Домна Трохимівна, Денис Сушко – усі вони чекали. Микита Величко стояв трохи осторонь, його обличчя було блідим, а його руки – тремтячими.

Грабовський вийшов на середину, його невисока постать, здавалося, набула незвичайної величі. Він тримав у руках щоденник професора та чернетку статті.