Оповідання 4. Убивство на дачі. Частина 1

Кінець червня 1903 року дихав у Святошино спокоєм. Сонце, немов золотий пензель, розливало своє світло по верхівках сосен, що тяглися до неба, наче колони якогось величного храму. Піщані вулиці дачного селища були тихими, лише зрідка їх перетинав візок, що тягнувся крізь м’який пісок, залишаючи за собою мереживо слідів. Повітря було густим, просоченим ароматом хвої, розігрітої землі та ледь вловимим запахом річкової свіжості, що долинав від Нивки. Крики цикад, немов невидимі музиканти, створювали постійний, монотонний фон, підкреслюючи безтурботність літнього життя.

Орест Грабовський, запрошений як гість до свого старого друга, художника Павла Шеремети, насолоджувався цією ідилією. Він сидів на веранді дерев'яної дачі, що потопала в зелені, і спостерігав, як сонце повільно опускається за обрій, розливаючи по небу багряні та золоті фарби. Навіть тут, далеко від міської метушні, Грабовський відчував легку тривогу, що, немов павутина, оплітала його душу. Можливо, це було передчуття. Або ж – просто інтуїція, що завжди була його вірним супутником.

Раптом спокій вибухнув. З сусідньої дачі, що виднілася крізь густі зарості, донісся пронизливий крик. Крик, що був просочений жахом і болем. Грабовський різко підвівся, його інтуїція забила на сполох.

– Що це було? – прошепотів Павло Шеремета, який сидів поруч, його худе, емоційне обличчя було спотворене страхом. Він, здавалося, був занадто вразливим для такої різкої зміни настрою. – Там професор Линевич…

Грабовський, не кажучи ні слова, кинувся до сусідньої дачі, його кроки глухо віддавалися в піску. Коваль, який, як завжди, з'явився нізвідки, вже стояв поруч, його обличчя було сповнене передчуття сенсації.

На веранді дачі професора Линевича, що була ошатною, але водночас строгою, панувала метушня. Навколо нерухомого тіла, що лежало на підлозі, зібрався натовп. Грабовський відразу ж помітив професора Костянтина Юліановича Линевича. Він лежав на старому килимі, його обличчя було блідим, а його погляд – застиглим, спрямованим у порожнечу. Смерть виглядала як нещасний випадок – нібито серцевий напад. Проте Грабовський, який ніколи не вірив у випадковості, вже помічав дрібниці, які не сходилися.

– Що сталося? – запитав Грабовський, його голос був спокійним, але в ньому відчувалася сталева рішучість.

Домна Трохимівна, повна кухарка в хустці, з червоним носом, кинулася до нього, її грубуватий голос тремтів.

– Він… він помер! Серце! Я ж казала, не пийте стільки!

– Що саме ви бачили? – запитав Грабовський, його погляд ковзав по обличчях присутніх, шукаючи ознаки брехні або приховування.

– Він сидів тут, – промовила Домна Трохимівна, вказуючи на крісло. – Пили чай. А потім… потім він впав.

– Хто був з ним? – запитав Грабовський.

– Нікого, – відповіла Домна Трохимівна. – Він був один.

Грабовський підійшов до тіла. Він помітив, що на руці професора була ледь помітна подряпина. А біля нього лежала чашка з залишками чаю. І в цій чашці, він помітив, була ледь помітна тріщина.

– Тріщина в чашці, – прошепотів він, майже до себе. – І порожня пляшка з-під бальзаму у траві.

Він підняв чашку, уважно оглянувши її. Тріщина була старою, але все одно була. І вона могла бути причиною витоку чогось.

Потім він побачив її. На звороті аркуша, що лежав поруч з тілом, нашкрябана пером фраза: «Моя смерть – ваша перемога». Фраза, що, немов літературна алегорія, повільно відкривала зміст. Фальшивість. Приховані конфлікти. Заздрість. Зрада.

– Це не був серцевий напад, – промовив Грабовський, його голос був спокійним, але в ньому відчувалася сталева рішучість. – Це було вбивство.

Присутні ахнули. Домна Трохимівна закрила рот рукою. Коваль, який вже дістав свій блокнот, почав старанно записувати.

– Вбивство? – прошепотіла Ірина Миколаївна Линевич, дружина покійного. Вона була темноволосою, стриманою, майже аристократичною жінкою. Її обличчя було блідим, але в її очах горіла якась дивна суміш холоду та киплячої емоції. – Ні. Цього не може бути.

– Може бути, пані Линевич, – відповів Грабовський. – І я з'ясую, хто це зробив.

Він знав, що у нього є лише одна ніч. Одна ніч перед тим, як труп перевезуть до міста і справу закриють. І він мав намір використати цю ніч по максимуму.

Першою, з ким поговорив Грабовський, була Ірина Миколаївна Линевич. Вона сиділа на веранді, її обличчя було застиглим, немов маска.

– Пані Линевич, – звернувся до неї Грабовський, – я хочу поговорити про ваші стосунки з чоловіком.

Ірина Миколаївна різко підняла голову, її погляд був холодним.

– Ми жили добре. Він був чудовим чоловіком.

– Чудовим чоловіком, якого ви могли б і ненавидіти? – запитав Грабовський. – Адже ви знали, що він мав намір відписати весь спадок одному з молодих учнів.

Обличчя Ірини Миколаївни перекосилося.

– Це брехня!

– Це правда, пані Линевич, – відповів Грабовський. – Я знаю, що ваш чоловік змінив заповіт.

Вона мовчала, її губи тремтіли.

– Ви згадували, що у вас зникла пляшечка з ліками, – промовив Грабовський. – Яка це була пляшечка?