3.1. Кінець оповідання. Частина 2

Ранок на Андріївському узвозі починався з легкого туману, що клубочився в низинах, немов подих старовини. Сонячні промені, пробиваючись крізь м’яку пелену, золотили дахи старовинних будинків, надаючи їм примарного вигляду. Для Ореста Грабовського цей світанок був лише запрошенням у нові лабіринти таємниць. Він стояв перед маєтком купця Коваля, що тепер, у світлі дня, здавався не менш похмурим, ніж у сутінках. Його стіни, покриті густим плющем, немов зберігали безліч нерозказаних історій.

– Ну що, Оресте Ісааковичу, – промовив Федір Коваль, який стояв поруч, його очі сяяли від передчуття. – Приступимо до полювання на примар?

Грабовський ледь помітно посміхнувся, його погляд був зосереджений на фасаді маєтку.

– Полювання на правду, пане Коваль. Привиди – це лише тіні, що відкидає минуле. А ми маємо з'ясувати, хто і навіщо грає з цими тінями.

Вони зайшли досередини. Будинок, що перебував у процесі реставрації, був сповнений шуму інструментів та запаху свіжої деревини. Проте у цих звуках все одно вчувався відгомін тиші, що панувала тут протягом десятиліть. Кожен крок віддавався луною, немов будинок сам намагався щось розповісти.

Грабовський одразу ж попрямував до центральних сходів, де загинув реставратор. Він знову ретельно оглянув сходинки, помітивши, що на деяких були свіжіші подряпини, яких він не бачив учора.

– Подивіться сюди, пане Коваль, – промовив Грабовський, вказуючи на подряпини. – Ці сліди від чобіт. Вони свіжі. І їх тут не було вчора.

Коваль нахилився, уважно розглядаючи.

– Ви думаєте, хтось тут був після поліції?

– Можливо, – відповів Грабовський. – Або ж… хтось повернувся, щоб забрати щось.

Він піднявся на другий поверх, його погляд ковзав по стінах, по старих меблях, що стояли в кутах, вкриті білими простирадлами. Усе тут, здавалося, було просякнуте духом минулого. Він дійшов до кімнати, де, за чутками, з'являлася примара. Це була велика кімната з високими вікнами, що виходили на Узвіз.

– Вікно, – промовив Грабовський, підійшовши до нього. – Звідси відкривається чудовий краєвид. І саме звідси, за чутками, стрибнула дружина купця Коваля.

Він оглянув вікно. Воно було старим, з потрісканими рамами, але міцним.

– Як думаєте, чи міг би хтось, окрім примари, з'являтися у вікні? – запитав Коваль.

Грабовський усміхнувся.

– Пане Коваль, будь-яка примара має свою матеріальну основу. Можливо, це була не примара, а лише її імітація.

Він помітив щось дивне на підвіконні. Ледь помітний відбиток, немов від легкого натискання.

– Ось, – промовив Грабовський, вказуючи на відбиток. – Хтось стояв тут. І це не була легка тінь. Це була людина.

Коваль здивовано подивився на нього.

– Але хто?

– Це ми і маємо з'ясувати, – відповів Грабовський. – А тепер, пане Коваль, давайте спустимося в підвал.

Підвал виявився ще більш моторошним, ніж очікувалося. Його стіни були сирими, покритими павутинням, а повітря – важким і затхлим. Лише тьмяне світло, що проникало крізь маленькі віконця під стелею, освітлювало цей підземний світ.

– Тут Тимофій чув голос жінки? – запитав Коваль, його голос був ледь чутним.

Грабовський кивнув. Він пройшов у глиб підвалу, де стояли старі меблі, коробки та інші речі, що належали колишнім власникам. Він помітив, що деякі коробки були розкриті, а їхній вміст – розкиданий.

– Схоже, хтось тут щось шукав, – промовив Грабовський. – І це було не пов'язано з реставрацією.

Він підійшов до старої дерев'яної комори, про яку згадувала Варвара Тищенко. Двері її були зачинені на іржавий замок.

– Ось вона, – промовив Грабовський. – Стара комора. І Варвара Олександрівна має від неї ключі.

Він спробував відкрити замок, але той не піддавався.

– Нам потрібні ці ключі, пане Коваль, – промовив Грабовський. – І ми їх отримаємо.

Він оглянув стіни підвалу, шукаючи будь-яких прихованих дверей або проходів. І він знайшов їх. За однією з шаф, що стояла в кутку, була ледь помітна щілина.

Грабовський відсунув шафу, і перед ними відкрився вузький, темний прохід, що вів у невідомість.

– Це… це таємний хід? – прошепотів Коваль, його очі розширилися від здивування.

– Можливо, – відповів Грабовський, дістаючи ліхтар. – Або ж… це лише стара вентиляційна шахта. Але ми повинні це перевірити.

Він зайшов у прохід, Коваль слідував за ним, його серце шалено билося. Прохід був вузьким і темним, повітря в ньому було важким і затхлим. Вони йшли вперед, їхні кроки віддавалися луною в тиші.

Прохід привів їх до невеликої кімнати, яка була повністю порожньою. Лише на підлозі лежали старі ганчірки та кілька порожніх пляшок. Але на стінах були ледь помітні сліди від кіптяви.

– Схоже, тут хтось жив, – промовив Грабовський. – Або ж… хтось ховався.

Він помітив, що в одному з кутів кімнати була невелика, ледь помітна щілина. Він підійшов до неї, прислухаючись. Звідти доносився ледь чутний шепіт.