Оповідання 3. Шепіт Андріївського узвозу. Частина 1

Червень 1903 року дихав у Києві спекою, що розливалася вулицями, немов розплавлене золото. Проте на Андріївському узвозі, що звивався змією між пагорбами, завжди панувала особлива атмосфера. Ця вуличка, наче жива істота, дихала історією, перешіптувалась легендами та зберігала таємниці, що ховалися за різьбленими фасадами старовинних будинків. Тут, серед художників, колекціонерів і мрійників, що збиралися в затишних кав’ярнях, час, здавалося, сповільнював свій біг, дозволяючи кожному вдихнути повітря свободи та творчості.

Але цього літа на Узвозі оселився інший гість — страх. Він прокрався, немов тінь, у серця мешканців, оповиваючи їх холодним мороком чуток. Все почалося зі старого маєтку купця Коваля, що височів над іншими будинками, немов велетенська, покинута фортеця. Він пустував багато років, його вікна були сліпими очима, що дивилися на світ з-під зарослих плющем повік. Проте нещодавно маєток почали реставрувати, і з цим ожив не лише будинок, а й давні історії.

Місцеві, що збиралися та шепотілися про примару. Казали, там оселилась жінка в чорному, що з’являється вночі у вікнах, її силует, немов примарний фантом, ковзає по темних шибках. А потім, коли вітер посилювався, звідти нібито доносився шепіт проклять, що змушував кров холонути в жилах.

Захаров, начальник розшукової поліції, був чоловіком прагматичним. Він відмахувався від цих чуток, як від настирливих мух.

– Жіночі вигадки, – бурчав він, крутячи свої густі вуса. – Просто якісь бабусі налякали себе. Немає ніяких примар. Є лише недбалість і людська дурість.

Але коли один із реставраторів, Омелян Скрипник, загинув за загадкових обставин, впавши зі сходів у маєтку, Захаров поспішив списати все на нещасний випадок. Мовляв, випив зайвого, оступився, ось і вся справа. Проте Андріївський узвіз уже не міг ігнорувати цей шепіт, що перетворився на крик.

– Нещасний випадок? – перепитав Коваль, репортер "Київської думки", який прибіг до контори Ореста Грабовського, весь спітнілий та схвильований. – Та ніхто не вірить! Кажуть, це примара! Це ж сенсація!

Грабовський, сидів за своїм столом, повільно затягуючись трубкою. Містичні історії цікавили його не менше, ніж логічні злочини. Адже навіть найстрашніша примара може бути лише маскою, за якою ховається чиясь зла воля.

– Примара, кажете? – промовив Грабовський, випускаючи кільце диму. – Цікаво. Дуже цікаво.

– Оресте Ісааковичу, це ж чудова історія для газети! – вигукнув Коваль, його очі сяяли. – Я вже майже написав заголовок: "Київську примару викриває геніальний детектив!"

Грабовський ледь помітно посміхнувся.

– Пане Коваль, давайте спочатку з'ясуємо, чи є примара. А потім уже будемо писати заголовки.

Він підвівся, взяв свій потертий плащ.

– Ходімо на Андріївський узвіз. Хочеться відчути цю атмосферу страху. І побачити цю примару. Якщо вона, звісно, існує.

Андріївський узвіз зустрів їх легким вітерцем, що приніс із собою запах липи та давнини. Вуличка, звита, мов старовинна змія, була напрочуд тихою. Лише поодинокі перехожі, що квапилися повз, поглядали на маєток купця Коваля з острахом та цікавістю.

Сам маєток, що стояв на пагорбі, видавався похмурим і величним. Його вікна були темними, немов порожні очниці, що дивилися на світ із глибин минулого. Здавалося, він сам дихав історією, його стіни, покриті густим плющем, зберігали тисячі таємниць.

Біля входу до маєтку стояв поліцейський, який виглядав напрочуд блідим. Він нервово озирався навсібіч, немов очікуючи, що з тіней вистрибне щось неземне.

– Захаров дозволив вам працювати, – пробурчав він, коли Грабовський показав йому свої документи. – Але це все дурниці. Немає тут нічого, крім п'яниць і забобонів.

Грабовський мовчки кивнув і зайшов усередину. Коваль, який слідував за ним, вже дістав свій блокнот.

Усередині маєтку панувала прохолода та сирість, що змішувалися з запахом старої деревини, пилу та чогось дивного, що Грабовський не міг ідентифікувати. Будинок був у процесі реставрації, тому всюди лежали будівельні матеріали, інструменти, а підлога була вкрита шаром тирси та пилу.

– Де загинув реставратор? – запитав Грабовський, озираючись.

Поліцейський вказав на центральні сходи, що вели на другий поверх. Вони були старовинними, з різьбленими поручнями, але деякі сходинки були розбиті, а перила – відірвані.

– Тут, – промовив поліцейський. – Упав звідси. Прямо вниз. Головою об камінь. Смерть миттєва.

Грабовський підійшов до сходів, уважно оглядаючи їх. Він помітив, що на одній з розбитих сходинок була ледь помітна пляма. Пляма, що могла бути кров'ю.

– А де його товариш? – запитав Грабовський. – Той, хто працював з ним? Тимофій Лещенко?

– Пішов у запій, – відповів поліцейський, знизуючи плечима. – Каже, примара його налякала. Боїться сюди повертатися.

– Я хочу з ним поговорити, – сказав Грабовський. – Де його знайти?

Поліцейський назвав адресу.

Вони залишили маєток і вирушили шукати Тимофія Лещенка. Вони знайшли його в одній із найдешевших пивниць на Подолі, що пахла прокислим пивом і тютюном. Тимофій, засмаглий чоловік із тремтячими руками та хрипким голосом, сидів за столом, перед ним стояла півлітра горілки. Його очі були червоними, а обличчя – розпухлим.