2.2. Кінець оповідання.Частина 3

Наступний ранок був сповнений напруги, що висіла в повітрі, наче передгрозова хмара. Сонце, що пробивалося крізь вікна контори Грабовського, здавалося блідим і непевним. Коваль, хоч і спав лише кілька годин, був на диво бадьорим, його очі горіли від передчуття.

– Отже, Оресте Ісааковичу, – промовив Коваль, наливаючи собі чергову чашку кави. – Що будемо робити? Йдемо до Олени Василівни?

Грабовський повільно затягнувся трубкою, випускаючи дим кільцями. Його обличчя було задумливим, а очі, що ховалися за окулярами, немов за двома скельцями, були сповнені рішучості.

– Ні, пане Коваль. Не так швидко. Ми не можемо просто так звинуватити її. Нам потрібні беззаперечні докази.

– Але ж щоденник… – почав Коваль.

– Щоденник – це лише непрямий доказ, – перебив його Грабовський. – Це лише мотив. А нам потрібен доказ, який прив'яже її до місця злочину. І до знаряддя вбивства. А також – до відбитка пальця на дзеркалі.

Він підвівся, пройшовся кімнатою. Його рухи були повільними, але впевненими, немов рухи мисливця, що вистежує свою здобич.

– Ми повинні провести слідчий експеримент, – промовив він, зупинившись перед Ковалем. – З тою ж завісою. З тими ж умовами.

Коваль здивовано подивився на нього.

– Але навіщо?

– Щоб з'ясувати, чи міг би хтось інший, окрім Бойка, керувати завісою. І щоб з'ясувати, як саме відбулося вбивство. Адже Савич був не просто задушений. Його тіло було пошкоджене. І це могло бути пов'язано з падінням.

Грабовський знову запалив трубку, його погляд був зосереджений.

– А ще, пане Коваль, – додав він, – ми повинні змусити Софію Григорівну говорити. Її свідчення – ключові.

Вони повернулися до театру, де їх уже чекав Петро Кирилович Захаров, начальник розшукової поліції. Його обличчя було похмурим, а вуса – наїжаченими.

– Детективе, – промовив він, не приховуючи роздратування. – Що це за нові ідеї? Слідчий експеримент? Це ж цирк!

– Це не цирк, пане Захаров, – спокійно відповів Грабовський. – Це необхідність. Якщо ми хочемо знайти правду, ми повинні відтворити події.

Захаров зітхнув, але, схоже, змирився. Репутація Грабовського була надто високою, щоб він міг йому відмовити.

Вони зібрали всіх підозрюваних на сцені. Олена Василівна, Віктор Павлович Лозинський, Софія Григорівна Мала та Ігор Семенович Бойко. Усі вони виглядали напруженими, їхні обличчя були блідими, а погляди – настороженими.

Грабовський вийшов на середину сцени. Його голос, незважаючи на його невисокий зріст, пролунав голосно і чітко.

– Шановні пані та панове, – промовив він, – ми зібралися тут, щоб відтворити останні хвилини життя Григорія Савича. Це необхідно для того, щоб зрозуміти, що саме сталося.

Він звернувся до Бойка.

– Пане Бойко, будь ласка, покажіть нам, як працює механізм завіси.

Бойко, хоч і похмурий, підкорився. Він піднявся на механічну платформу, що вела до механізму завіси, і почав пояснювати, як він працює.

– Цей механізм дуже надійний, – промовив він, його голос був спокійним, але в ньому відчувалася гордість за свою роботу. – Він не міг просто так зірватися.

– А якщо хтось навмисно його пошкодить? – запитав Грабовський.

Бойко замислився.

– Теоретично, так. Але це було б видно.

Грабовський кивнув. Він розумів, що Бойко говорив правду. Якщо завіса була пошкоджена, то це було б очевидно.

– А тепер, – промовив Грабовський, – я хочу попросити пана Лозинського відтворити сцену, яку вони репетирували. Без слів. Просто рухи.

Лозинський, здивований, але зацікавлений, підкорився. Він вийшов на сцену, а Олена Василівна встала поруч з ним, немов тінь Савича.

Вони почали відтворювати сцену. Їхні рухи були точними, немов вони все ще були акторами на сцені. Грабовський уважно спостерігав. Його погляд ковзав по їхніх обличчях, по їхніх жестах, шукаючи найменші деталі.

Під час репетиції, коли Олена Василівна та Лозинський наблизилися до місця, де мав бути Савич, Грабовський дав сигнал Бойку.

– Опустіть завісу! – вигукнув він.

Завіса почала повільно опускатися, створюючи моторошну тінь на сцені.

В цей момент, коли завіса опускалася, Грабовський помітив дещо дивне. Олена Василівна, яка стояла поруч з Лозинським, нервово подивилася на завісу, а потім – на свої руки. Її пальці були стиснуті, немов вона намагалася щось приховати.

Грабовський відчув, як його серце починає битися швидше. Він зрозумів, що це була вона.

– Зупиніть завісу! – вигукнув він.

Завіса зупинилася, зависнувши над сценою, немов меч Дамокла.

Грабовський підійшов до Олени Василівни. Її обличчя було блідим, а її очі були сповнені страху.

– Пані Кравець, – промовив Грабовський, його голос був спокійним, але в ньому відчувалася сталева рішучість. – Що ви приховуєте?