2.1. Продовження. Частина 2

Ранок наступного дня зустрів Київ легкою млою, що стелилася над Дніпром, огортаючи золоті куполи церков ніжним серпанком. Проте для Ореста Грабовського цей ранок не ніс спокою. Запах міцної кави, що витав у його скромній конторі на Ярославовому Валу, змішувався з ароматом тютюну з його улюбленої трубки, створюючи атмосферу задумливої зосередженості.

– Отже, пане Коваль, – промовив Грабовський, поглядаючи на молодого репортера, який, здавалося, ще спав, спираючись головою на стос газет. – Час братися до справи.

Коваль, здригнувшись, підняв голову, його волосся було скуйовджене, а краватка – знову розв'язана.

– Я готовий, Оресте Ісааковичу! – вигукнув він, намагаючись приховати свою сонливість. – З чого почнемо?

– Почнемо з того, що повернемося в театр, – відповів Грабовський, піднімаючись з-за столу. – Але цього разу ми будемо шукати не лише сліди, а й тіні. Тіні, що ховаються за масками.

Вони вирушили до театру, що знову, як і попереднього дня, здавався місцем, де час зупинився. Його величний фасад, що вдень сяяв під променями сонця, тепер був оповитий похмурою тишею, наче велетенський надгробок. Усередині, замість звичного гомону та метушні, панувала лише тиша, що, здавалося, сама була просочена страхом.

Грабовський пройшов до гримерки Савича, яка була опечатана поліцією. Він зламав печатку, не звертаючи уваги на обурений погляд поліцейського, який стояв поруч.

– Це необхідно, – коротко пояснив він. – Захаров зрозуміє.

Гримерка виглядала так само, як і вчора, але тепер Грабовський дивився на неї іншими очима. Він не шукав очевидних слідів. Він шукав невидиме.

– Подивіться на дзеркало, пане Коваль, – промовив Грабовський, вказуючи на розбите дзеркало. – Воно розбилося не від падіння. Це були удари. Кілька ударів.

Коваль підійшов ближче, уважно розглядаючи уламки.

– Ви думаєте, Савич боровся?

– Можливо, – відповів Грабовський, його погляд ковзав по стінах, шукаючи будь-яких ознак боротьби. – Або ж… хтось інший розбив його.

Він схилився до підлоги, ретельно оглядаючи її. На дерев’яній підлозі, поміж шаром пилу та дрібними уламками гриму, були ледь помітні подряпини.

– Ось, – промовив Грабовський, вказуючи на них Ковалю. – Це сліди від чиїхось черевиків. І вони не належать Савичу. У нього були туфлі з м’якою підошвою.

Коваль дістав свій блокнот і почав старанно записувати.

– Це означає, що тут був хтось ще?

– Саме так, – кивнув Грабовський. – І цей хтось, схоже, поспішав. Подряпини неглибокі, але довгі. Наче хтось тягнув щось важке. Або когось.

Він продовжив оглядати гримерку, його рухи були повільними, але впевненими. Його очі, немов сканери, фіксували кожну деталь. Він помітив, що на одному з вішаків, де висіли театральні костюми, були сліди від свіжої крові. Ледь помітні, але вони були.

– Кров, – прошепотів він, обережно торкаючись плями. – Це не Савича. Він був задушений. Кров могла бути лише у нападника.

Коваль ахнув.

– Отже, вбивця поранився?

– Можливо, – відповів Грабовський, а його погляд став ще більш проникливим. – Або ж… це була кров Савича. Але не від задушення. Можливо, його вдарили. Перед тим, як задушити.

Він підняв театральний костюм, уважно оглянувши його. На внутрішній стороні, поблизу коміра, була ще одна пляма крові. І вона була значно більшою.

– Ось вона, – промовив Грабовський. – Свіжа кров. І її багато.

Він обережно зняв костюм і поклав його на стілець.

– Тепер ми маємо достатньо доказів, щоб Захаров не міг відмахнутися від версії вбивства, – сказав він, дивлячись на Коваля. – Але хто це зробив? І навіщо?

Покинувши гримерку Савича, Грабовський вирішив ще раз поговорити з усіма підозрюваними. Цього разу він хотів не просто отримати інформацію, а спостерігати за їхньою реакцією, за їхніми жестами, за їхніми поглядами. Він знав, що тіло може брехати, але душа – ніколи.

Першою була Олена Василівна Кравець. Вона сиділа в гримерці, що пахла фіалками та старою пудрою, її обличчя було блідим, а її очі – червоними від сліз.

– Пані Кравець, – звернувся до неї Грабовський, – я знайшов сліди крові в гримерці пана Савича. І це не його кров.

Олена Василівна здригнулася, її очі розширилися від жаху.

– Кров? Чия?

– Я ще не знаю, – відповів Грабовський, уважно спостерігаючи за її реакцією. – Але це кров когось, хто був у гримерці Савича перед його смертю. Можливо, це кров нападника.

Вона нервово стиснула руки, її пальці побіліли.

– Я… я нічого не знаю про кров.

– А що ви знаєте про стосунки Савича з іншими жінками? – раптом запитав Грабовський. – Окрім вас.

Олена Василівна різко підняла голову, її очі спалахнули гнівом.

– Що ви маєте на увазі?

– Пан Савич був відомий своїми численними романами, – спокійно промовив Грабовський. – Можливо, хтось із його коханок мав мотив для помсти?