Оповідання 2. Тінь театру. Частина 1

Травень 1903 року дихав теплом і обіцянками. Київ, вічний і юний водночас, розквітав під лагідним сонцем, немов велетенська клумба, де кожен будинок був пелюсткою, а вулиці — венами, що пульсували життям. Хрещатик, серце міста, гудів, немов розтривожений вулик. Кінні трамваї, схожі на яскравих жуків, дзвонили своїми дзвіночками, розтинаючи гомін людських голосів, стукіт екіпажів і приглушений сміх із кав'ярень. З вікон цих закладів, що пахли міцною кавою та свіжою випічкою, доносилися уривки палких суперечок про мистецтво, політику та нові віяння, що стрімко увірвалися в життя киян. Усе дихало енергією, сподіваннями, передчуттям чогось нового.

Та навіть у цьому вихорі повсякденності, де кожна мить здавалася сповненою сенсу, існували місця, де реальність перепліталася з ілюзією, а життя та смерть могли зійтися в одній точці. Таким місцем був театр на Фундуклеївській, де готувалася гучна прем’єра, що обіцяла стати подією сезону. Його величний фасад, оповитий ліпниною та містичними масками, немов дихав минулим, зберігаючи в собі відлуння тисяч емоцій, що колись вирували на його сцені.

Однак, за елегантними кулісами, де панував аромат гриму, старої деревини та пилу, який осів на оксамитових кріслах, розгорталася зовсім інша драма. Драма без репетицій, без оплесків, драма, що мала одного-єдиного глядача – смерть.

Це сталося під час останньої репетиції, коли актори, виснажені нескінченними повторами, вже передчували смак тріумфу. Раптом, немов грім серед ясного неба, пролунав приглушений крик, а потім – моторошна тиша, що здалася гучнішою за будь-який звук. Відомого актора Григорія Савича, чий талант сяяв найяскравіше на київській сцені, знайшли мертвим у його власній гримерці. Його тіло, що ще кілька хвилин тому сповнене було життя, тепер бездиханно лежало на підлозі, а навколо шиї мертвою змією обвилася важка театральна завіса.

– Нещасний випадок, – розвів руками Петро Кирилович Захаров, начальник розшукової поліції Київської губернії, огрядний чоловік із густими вусами та бездоганною формою, який завжди прагнув найпростіших рішень. – Недбалість. Можливо, заснув, а завіса зірвалася. Буває.

Його тон був сповнений самовпевненості, яка межувала з презирством до будь-яких інших версій. Він уже уявив собі акуратний звіт, де справа буде закрита швидко і без зайвого галасу. Репутація поліції – понад усе.

Але Орест Грабовський, приватний детектив, що стояв осторонь, невисокий, худорлявий чоловік із проникливим поглядом, який ховався за скельцями окулярів, що постійно сповзали на кінчик носа, не поспішав погоджуватися. Він мовчав, уважно оглядаючи місце події, його очі, немов дві гострі голки, пронизували кожну деталь, помічаючи те, що було невидимим для інших. Він не вірив у збіги. Взагалі. Він вірив у причинно-наслідкові зв'язки.

Грабовський був скептиком за натурою, а його розум, немов добре налагоджений механізм, завжди шукав логіку в хаосі. Він бачив у цьому злочин, сплетений із заздрощів, пристрастей і прихованих мотивів. У повітрі, просоченому запахом гриму та переляку, він відчував дихання брехні. І воно було гучним.

– Задушений, – промовив Грабовський, майже пошепки, наче сам до себе, обережно торкаючись важкої тканини, що стала знаряддям убивства. – Завіса. Дивно. Дуже важка для нещасного випадку.

Захаров відмахнувся, немов від настирливої мухи.

– Детективе, ви ж самі бачите. Тут немає нічого, крім недбалості. Актор, мабуть, випив зайвого…

– Савич не пив, – перервав його молодий чоловік, що стояв поруч. Це був Федір Іванович Коваль, репортер газети "Київська думка", високий, худорлявий, із скуйовдженим волоссям і вічно розв’язаною краваткою. Його допитливі очі завжди шукали сенсацію, а зараз вони горіли азартом. – Я ж знаю. Я навіть писав про це. Він був відомий своєю тверезістю, особливо перед прем’єрами.

– Молодий чоловіче, – суворо промовив Захаров, – ваша думка, звичайно, дуже цінна, але ми тут не для того, щоб слухати плітки. Ми розслідуємо. А ви лише заважаєте.

– Я не заважаю, – ображено пробурмотів Коваль, але його очі продовжували шукати будь-яку зачіпку. – Я допомагаю.

Грабовський ледь помітно посміхнувся.

– Допомога ніколи не буває зайвою, пане Коваль. Особливо, коли справа заплутана.

Він відійшов від тіла, пройшовся гримеркою, розглядаючи кожну дрібницю. Склянка з недопитою водою на столику, розкидані театральні костюми, дзеркало, розбите на кілька великих осколків. Саме дзеркало привернуло його увагу.

– Дзеркало, – промовив він, піднімаючи один з уламків. – Розбите. Як воно розбилося?

Захаров знизав плечима.

– Можливо, він упав, зачепив. Усе можливо.

– Можливо, – погодився Грабовський, його голос був спокійним, але в ньому відчувалася сталева рішучість. – Але я не вірю в такі "можливо". Кожна деталь має значення. Кожен уламок може розповісти свою історію.

Він підняв ще кілька осколків, уважно оглянув їх. На одному з них був ледь помітний відбиток пальця, який, мабуть, належав не Савичу. Грабовський обережно загорнув його в хустинку і поклав до кишені.

– А що з листами? – раптом запитав Коваль, який, незважаючи на заборону Захарова, продовжував нишпорити гримеркою, немов мисливський пес. – Олена Василівна казала, що Савич отримував якісь таємні листи.

Грабовський різко обернувся.