1.1. Кінець оповідання. Частина 2

Дощ у Києві не вщухав, і бруківка Подолу блищала, наче розлите срібло під тьмяним світлом ліхтарів. Вечірній туман, густий і холодний, обвивав місто, ніби павутина, що ховає від очей правду. Орест Грабовський ішов Хрещатиком, його черевики тихо цокали по мокрому каменю, а плащ гойдався в ритмі неквапливих кроків. Поруч, як вірний пес, що не знає спокою, плентався Федір Коваль, його записник уже намок під дощем, але він уперто тримав його в руках, готовий ловити кожне слово детектива.

— Оресте Ісааковичу, — почав Федір, уникаючи калюж, — ви справді думаєте, що пані Панченко щось знає? Вона ж така... вишукана. Не схоже, щоб вона мала справу з убивцями.

Орест поправив окуляри, його погляд ковзнув по вітринах крамниць, де відбивалися вогні ліхтарів, наче очі міста, що стежать за кожним перехожим.

— Вишуканість, Федоре, — це лише маска, — відповів він тихо, його голос пронизував шум дощу, як голка тканину. — А маски приховують те, що ми боїмося показати. Пані Панченко знає більше, ніж говорить. І цей шовк... він не випадково опинився в екіпажі.

Вони звернули до невеликого провулка, де стояв будинок поліції Київської губернії — сіра кам’яниця з важкими дверима, що скидалися на браму до іншого світу. Орест мав намір зустрітися з Петром Кириловичем Захаровим, начальником розшукової поліції, який, попри свою зневагу до "дилетантів", міг надати доступ до офіційних звітів. А ще Орест хотів перевірити, чи справді той "блискучий предмет", про який згадував Федір, зник у кишені одного з поліцейських.

У кабінеті Захарова пахло тютюном і старою шкірою. Сам начальник сидів за масивним столом, заваленим паперами, його вуса грізно стирчали, а форма, як завжди, була бездоганною. Побачивши Ореста, він насупився, але жестом запросив їх сісти.

— Грабовський, — почав Захаров, його голос був схожий на гуркіт воза по бруківці. — Я знав, що ви приплентаєтеся. Що вам треба? Ми й самі справляємося.

— Справляєтеся? — Орест ледь помітно усміхнувся, його пальці торкнулися окулярів. — Тоді чому справа Мельника досі не зрушила з місця? Жодних свідків, жодних підозрюваних, лише ніж без відбитків. Чи, може, у вас є щось, про що ви не розповідаєте?

Захаров почервонів, його кулак ледь помітно стиснувся.

— Не смійте повчати мене, як вести розслідування! — гаркнув він. — У нас є версія: пограбування. Мельник був багатий, от хтось і вирішив поживитися.

— Пограбування? — перепитав Орест, його голос залишався спокійним, але в ньому відчувалася сталь. — Тоді чому в Мельника залишилися гаманець і годинник? І чому ніж — стилет із вигравіюваним візерунком, а не звичайний ніж грабіжника?

Захаров закліпав, явно не готовий до такого запитання. Він кашлянув, відводячи погляд.

— Ми ще перевіряємо, — пробурмотів він. — А ви, Грабовський, краще не лізьте, куди не просять. Це офіційна справа.

— Офіційна справа, яка тоне в болоті, — відрізав Орест, його очі звузилися. — Дозвольте мені глянути на ніж. І на те, що ваші люди знайшли біля екіпажу.

Захаров насупився, але, зітхнувши, витягнув із шухляди папку і кинув її на стіл.

— Ось звіт. Ніж — у сховищі. А що до "знахідок", — він зробив паузу, його пальці нервово постукали по столу, — там нічого особливого. Кілька дрібниць: ґудзик, клаптик паперу. Звичайне сміття.

— Сміття, кажете? — Орест узяв папку, його погляд швидко пробіг по рядках. — Тоді чому один із ваших людей так поспішно сховав щось блискуче в кишеню? Федір бачив це.

Федір, який досі мовчав, кивнув, його очі палали ентузіазмом.

— Точно, пане Захаров! Я бачив, як ваш чоловік щось підібрав. Маленьке, блискуче, наче перстень чи запонка.

Захаров різко встав, його обличчя стало багряним.

— Ви звинувачуєте моїх людей? — прогримів він. — Грабовський, ви переходите межу!

— Я не звинувачую, — спокійно відповів Орест, його голос був тихим, але проникав, як холодний вітер. — Я питаю. І якщо ви хочете, щоб ця справа не стала ганьбою для поліції, дайте мені доступ до тих "дрібниць".

Захаров довго дивився на Ореста, його вуса тремтіли від ледь стримуваної люті. Нарешті він махнув рукою.

— Гаразд. Але якщо ви щось зіпсуєте, Грабовський, я вас особисто затягну до камери.

Орест лише кивнув, його думки вже були деінде. Він відчував, що павутина цієї справи стає дедалі щільнішою, і кожна нитка вела до нового вузла.

У сховищі поліції, куди їх провів молодий констебль із переляканими очима, пахло пліснявою і металом. На дерев’яній полиці лежав стилет, той самий, що бачив Кулик. Орест узяв його через хустку, уважно розглядаючи візерунок на руків’ї. Виноградна лоза, вигравіювана з такою майстерністю, що здавалася живою, обвивала руків’я, ніби натякаючи на щось більше, ніж просто прикраса.

— Федоре, — тихо сказав Орест, не відводячи очей від стилета, — ви коли-небудь бачили такі візерунки? Може, в салоні пані Панченко?

Федір насупився, намагаючись пригадати.

— Хм... не впевнений. Але вона точно любить усе вишукане. Може, це її замовлення? Вона ж казала, що Мельник постачав їй дорогі тканини.

Орест кивнув, його пальці ледь торкнулися окулярів.