Оповідання 1. Смерть в екіпажі. Частина 1.

Квітневий Київ 1903 року прокидався повільно, наче старий годинник, чиї шестерні ще пам’ятали ритм минулого століття. Туман, густий і липкий, як розлите чорнило, стелився над Подолом, обіймаючи вологі бруковані вулички. Дзенькіт трамваїв, що тяглися Хрещатиком, змішувався з вигуками візників і глухим стукотом копит, створюючи мелодію міста, яке ніколи не спало, але й ніколи не поспішало. У цій какофонії життя приватний детектив Орест Грабовський чув щось інше — шепіт таємниць, що ховалися за фасадами елегантних кам’яниць і в темних провулках, де ліхтарі гасли раніше, ніж мали б.

Його контора на Ярославовому Валу була скромною, як і він сам: невелика кімната з потертим килимом, столом, заваленим паперами, і єдиним вікном, крізь яке ранкове світло пробивалося неохоче, наче боячись потривожити думки господаря. Орест сидів за столом, поправив окуляри, що сповзли на кінчик носа, і вдихнув аромат міцної кави, яка парувала в порцеляновій чашці. Його пальці задумливо постукували по дерев’яній поверхні, а очі бігали по сторінках записника, де акуратним почерком були занотовані деталі останньої справи — зникнення срібного годинника якогось пана з Липок. Дріб’язкова справа, але навіть у ній він бачив павутину людських слабкостей: жадібність, заздрість, обман.

Раптовий стук у двері розірвав тишу, наче камінь, кинутий у спокійну воду. Орест підвів погляд, його брови ледь помітно здригнулися.

— Заходьте, — голос його був тихий, але твердий, як сталь, захована в оксамиті.

Двері відчинилися, і до кімнати влетів Федір Коваль, репортер "Київської думки", схожий на вихор, що зірвався з ланцюга. Його краватка, як завжди, була розв’язана, а волосся виглядало так, ніби він щойно біг проти вітру. У руках він стискав зім’ятий аркуш паперу, а очі палали ентузіазмом, який Орест уже навчився сприймати з обережною недовірою.

— Оресте Ісааковичу, це сенсація! — вигукнув Федір, не привітавшись, і кинув аркуш на стіл. — Зарізали купця! Прямо в екіпажі, посеред білого дня! На Подолі, біля Контрактової площі!

Орест неквапливо відсунув чашку з кавою і взяв аркуш. Його погляд ковзнув по рядках, де нерівним почерком Федора було нашкрябано кілька деталей: ім’я жертви — Іван Григорович Мельник, місце злочину — екіпаж біля будинку №7 на Сагайдачного, час — близько полудня. Орест поправив окуляри і підвів очі на репортера.

— Ви, Федоре, як завжди, приносите новини з таким виглядом, ніби самі щойно скоїли злочин, — сказав він, і кутик його рота ледь здригнувся в тіні посмішки. — Що ще відомо?

Федір присів на краєчок стільця, ледве стримуючи нетерплячку.

— Та нічого толком! Поліція гудить, як розтривожений вулик, але всі мовчать. Кажуть, ніж знайшли прямо в екіпажі, закривавлений, але без відбитків. Жодних свідків, уявляєте? Посеред дня, на людній вулиці! Я був там, коли тіло виносили. Жах, Оресте Ісааковичу, справжній жах! Кров скрізь, а обличчя Мельника... — Федір затнувся, ніби згадавши щось неприємне, і потер шию. — Наче він знав, що його чекає.

Орест нахилився вперед, його погляд став гострим, як лезо.

— Наче знав, кажете? Цікаво. А що ще ви помітили, Федоре? Не про кров і не про жах. Щось, що не впадає в око.

Федір насупився, намагаючись пригадати. Його пальці нервово крутили ґудзик на піджаку.

— Ну... там був натовп, звичайно. Візник стояв осторонь, блідий, як полотно. А ще... так, точно! Я бачив, як хтось із поліції забрав із землі щось маленьке, блискуче. Не знаю, що то було, але вони швидко сховали його в кишеню.

Орест кивнув, його пальці знову застукали по столу.

— Блискуче, кажете? Добре. А що про самого Мельника? Хто він був?

— Іван Григорович Мельник, — почав Федір, оживаючи. — Заможний купець, мав кілька крамниць на Подолі. Торгував тканинами, чаєм, ще якимись дрібницями. Казали, чоловік суворий, але справедливий. Хоча, знаєте, ходили ч improper про нього. Мовляв, не всі його партнери були задоволені. Особливо той Ткачук, Степан Олексійович, його конкурент. Вони ледь не побилися минулого місяця на ярмарку!

— Справді? — Орест задумливо потер підборіддя. — Конфлікти в торгівлі — річ звичайна, але ніж у серці — це вже не про ціну на сукно. Треба подивитися на місце злочину. І на цей ніж.

Він встав, узяв свій старомодний плащ і капелюх. Федір підскочив зі стільця, готовий бігти за ним.

— Я з вами, Оресте Ісааковичу! Це ж моя сенсація!

— Ваша сенсація, Федоре, може почекати, поки я не з’ясую, чи це справді сенсація, чи просто черговий прояв людської глупоти, — відрізав Орест, але в його голосі не було злості, лише легка іронія. — Ходімо.

Вулички Подолу гуділи життям. Торговці вигукували ціни на свіжі пиріжки й рибу, діти гасали між возами, а десь неподалік дзвонили церковні дзвони, нагадуючи про швидкоплинність усього земного. Екіпаж Мельника все ще стояв біля будинку №7, оточений кількома поліцейськими, які намагалися розігнати цікавих перехожих. Тіло вже забрали, але темні плями на бруківці й усередині екіпажу красномовно свідчили про те, що тут сталося.

Орест зупинився за кілька кроків від екіпажу, його очі, немов два ліхтарі, сканували кожен дюйм сцени. Він помітив, як один із поліцейських нервово озирається, тримаючи руку в кишені. "Цікаво", — подумав Орест, але не поспішав діяти. Натомість він підійшов до візника, який стояв осторонь, опустивши голову. Чоловік був немолодий, із сивим волоссям і руками, що тремтіли, стискаючи шапку.