Оповідання 3. Тиша під дзвоном

Вересень на Подолі дихав вогкістю, змішаною із запахом опалого листя та незмінним ароматом кави з місцевих кав’ярень. Сонце, хоч і намагалося пробитися крізь щільну пелену хмар, лише мляво освітлювало старовинні вулички, додаючи їм ще більше таємничості. Саме такою, оповитою осінньою меланхолією, зустрів Поділ підполковника Сергія Петровича Солов'я цього ранку.

Його обличчя, злегка зморшкувате від постійних роздумів та хронічного недосипання, було зосередженим. Пронизливі сіро-блакитні очі уважно вивчали бруківку під ногами, ніби шукаючи відповіді на ще не поставлені запитання. Соловей не був високого зросту, приблизно середнього, але міцна шия та широкі плечі говорили про його колишню спортивну молодість. Він ступав упевнено, міцний, але не кремезний чоловік сорока п'яти років, чия постава видавала спостережливість. На ньому був його улюблений темний плащ, який, здавалося, вже пройшов із ним крізь не одну справу, під ним – зручний, але не спортивний піджак та проста сорочка темних відтінків. Недбало зав'язана краватка додавала образу легкого безладу, що, втім, абсолютно не суперечило його зібраності. На руках, з міцними пальцями, ледь помітно виступали сліди старої травми – нагадування про минулі розслідування, кожне з яких залишало свій відбиток не лише в пам’яті, а й на тілі.

Телефонний дзвінок пролунав о сьомій ранку, різко вирвавши його зі світу несвідомих сновидінь. Голос полковника Захарченка був на диво спокійним, але нотки тривоги все ж прослизали крізь дипломатичну рівність.

— Соловей, доброго ранку. Є термінова справа. Старий монастир на Межигірській. Охоронець… ну, здається, труп.

— Що сталося? — Соловей уже накидав плащ, відчуваючи, як адреналін починає поволі розтікатися венами.

— Загадкова смерть. Знайшли у дзвіниці. Шия зламана. Нібито нікого поряд не було. Деталі на місці. Чекаю на тебе. І візьми Петренка. Він уже, здається, наляканий до смерті ще до приїзду.

І ось він тут, іде до старого монастиря, що частково перебудований під музей. Місце, де час, здавалося, завмер у кам’яних мурах, де кожен камінь дихав історією, часто кривавою. Він знав цей монастир. Колись тут була келія, в якій, за легендою, жив монах-відлюдник, що передбачав майбутнє. Пізніше його перетворили на склад, а вже у радянські часи – на музей атеїзму, що було своєрідною іронією долі. Тепер це був Музей старовинних дзвонів, що йшло врозріз з його архітектурним призначенням і створювало дивну атмосферу змішання сакрального та світського.

Біля входу до монастиря вже стояла поліцейська машина, її сині мигалки відбивалися в калюжах, що залишилися після нічного дощу. Поруч, переступаючи з ноги на ногу, стояв лейтенант Іван Петренко. Його молоде обличчя, зазвичай життєрадісне, зараз було блідим, а очі, розширені від остраху, метушилися по сторонах, ніби шукаючи примар. Двадцятисемирічний Петренко, помічник Солов'я, був здібним хлопцем, але надто схильним до містики. Це часто дратувало Солов'я, що звик до логіки і фактів, але водночас надавало їхній роботі своєрідного колориту.

— Сергію Петровичу! — голос Петренка звучав напружено. — Тут… тут якась чортівня коїться!

Соловей лише хмикнув, піднявши брову.

— Іване, ми ще нічого не знаємо. Поясни, що тебе так налякало?

— Місцеві кажуть… вночі тут дзвін бив. Сам по собі. Мотузку ж давно зняли! А потім… а потім його знайшли. Мене відправили до місцевих поговорити, так вони все розповідали з такими очима, ніби бачили небіжчика.

Соловей погладив підборіддя, його очі примружились.

— Дзвін бив сам по собі? Цікаво.

Вони увійшли до монастиря. Повітря всередині було важким, просоченим запахом старого каменю, вогкості та чогось невимовно давнього. У внутрішньому дворі вже працювала слідчо-оперативна група. Полковник Захарченко, кремезний чоловік років п’ятдесяти, з сивиною на скронях, стояв біля входу до дзвіниці, жестом підкликаючи Солов'я. Його дружина, Олена Анатоліївна, була, здається, більш спокійною, але вона ніколи не втручалася у справи чоловіка.

— Сергію, Іване, — Захарченко кивнув, його погляд був серйозним. — Радий, що ви швидко. Ситуація непроста.

— Що з тілом? — запитав Соловей, уже прямуючи до дзвіниці.

— Охоронець. Звали Павло Миколайович Ковальчук. Сорок вісім років. Знайшли його прямо тут, під дзвоном, — Захарченко махнув рукою в бік високої кам'яної споруди. — Шия зламана. Експерти вже працюють. Попередньо – без слідів боротьби. Жодного стороннього. Двері були замкнені зсередини.

Петренко здригнувся.

— Ось бачите, Сергію Петровичу! Це ж… це ж ненормально!

Соловей знову хмикнув, але цього разу в його хмиканні було більше іронії. Він уважно оглянув вхід до дзвіниці. Масивні дерев'яні двері, обковані залізом, дійсно виглядали надійно. Він пройшов усередину.

Приміщення дзвіниці було просторим, але гнітючим. Високі стіни, позбавлені вікон, створювали відчуття замкнутості. Угорі, під самою стелею, висів величезний старовинний дзвін, його бронзова поверхня тьмяно поблискувала в променях ліхтариків слідчих. Саме він, за словами Захарченка, був тим самим "проклятим" дзвоном XVII століття.

Тіло Ковальчука лежало на кам'яній підлозі, розпластане, з неестетично вивернутою шиєю. Соловей прискіпливо оглянув місце події. Жодних ознак боротьби, жодних розкиданих предметів, подряпин на стінах. Все було на диво чисто, немов смерть спіткала чоловіка раптово і безболісно.