Оповідання 2. Тіло без минулого

2. Тіло без минулого

У відділку вже було гамірно. Соловей зайшов до свого кабінету, скинув плащ на вішалку і всівся за стіл, коли двері відчинились і до кабінету зазирнув лейтенант Іван Ігорович Петренко – його помічник. Молодий, хлопець, завжди зібраний і повний ентузіазму, він швидко вчився у досвідченого Солов’я.

— Доброго ранку, Сергію Петровичу! – бадьоро привітався Петренко.

— Доброго, Іване. Як спалося? – Соловей кивнув на крісло, запрошуючи присісти.

— Чудово! Є якісь плани на сьогодні?

— Поки що тільки рутина. Треба закрити ту справу з крадіжкою, що ми ведемо з минулого тижня. А ще… – Соловей не встиг договорити, як на столі задзвонив телефон. Це був полковник Захарченко, їхній начальник.

— Соловей слухає, – підполковник взяв слухавку.

— Сергію Петровичу, зайдіть до мене негайно. Є термінова справа. І Петренка з собою візьміть, – голос Захарченка був напруженим.

— Зрозумів, Олександре Олексійовичу, – Соловей поклав слухавку. – Ну що, Іване, схоже, рутина відкладається. Захарченко викликає.

Вони швидко піднялися до кабінету полковника Олександра Олексійовича Захарченка. П’ятдесятирічний Захарченко, керівник Подільського відділу поліції, був чоловіком суворим, але справедливим. Він був одружений з Оленою Анатолівною, і вони вже багато років жили разом.

— Заходьте, – Захарченко підняв голову від документів. На його обличчі було видно занепокоєння. – Маємо дуже дивну справу. Щойно надійшов виклик. Будинок на вулиці Костянтинівській, квартира сімнадцять. Мешканці скаржаться на сильний неприємний запах. Дільничний вже там, каже, що квартира давно зачинена. А ЖЕК стверджує, що ключі від неї у них. І це найдивніше.

— Що саме дивне, Олександре Олексійовичу? – уточнив Соловей.

— Те, що за їхніми даними, квартира не відкривалась вже років п'ять, а то й більше. Ніхто в ній не жив. Комунальні платежі, до речі, теж не сплачувалися. Зараз їхні працівники відчинили двері. Знайшли тіло. Чоловік.

— І що з ним? – спитав Петренко.

— Ось у цьому й проблема. Судмедексперт вже виїхав, але за попередніми даними… тіло майже не розклалося. Це просто неможливо, якщо квартира була зачинена роками. Займіться цим негайно. Це пріоритет.

Соловей і Петренко переглянулись. Справа справді обіцяла бути незвичайною.

— Зрозумів, Олександре Олексійовичу. Виїжджаємо, – відповів Соловей.

За кілька хвилин вони вже їхали в службовій машині на Костянтинівську. Адреса була знайома – старий будинок, ще дореволюційної забудови, з високими стелями та великими вікнами. Перед входом їх вже чекав дільничний.

— Сергію Петровичу, Іване Ігоровичу, – привітав їх молодий лейтенант. – Квартира на третьому поверсі. Запах… ну, ви самі відчуєте.

Піднявшись на третій поверх, вони одразу відчули специфічний запах – суміш затхлості, пилу і чогось ще, чогось важкого і солодкуватого, що забивало дихання. Двері квартири №17 були відчинені. На порозі стояв судмедексперт, їхній давній знайомий, Олександр Степанович.

— Доброго дня, колеги, – він кивнув головою, його обличчя було задумливим. – Схоже, сьогодні ми матимемо справжню головоломку.

— Що скажете, Олександре Степановичу? – Соловей зайшов до квартири, Петренко йшов слідом, вмикаючи камеру на телефоні, щоб фіксувати все.

Квартира була порожньою і темною. Вікна були щільно зачинені, на них висіли старі, вицвілі від часу фіранки. Шар пилу на меблях, що стояли під стінами, був вражаючим. Здавалося, він лежав тут століттями. У центрі вітальні, на потертому килимі, лежало тіло чоловіка.

— На вигляд йому років сорок-п'ятдесят, – Олександр Степанович присів біля тіла, оглядаючи його. – Одягнений у звичайний костюм, світлу сорочку. Жодних документів при ньому немає. І найцікавіше – тіло знаходиться у стані, який не відповідає кільком рокам перебування тут. Зазвичай, за такий час, від нього майже нічого б не залишилося. А тут… стан муміфікації. Але навіть для неї це надто швидко. Квартира суха, але не настільки. Кондиціонер?

Соловей озирнувся. У кутку кімнати, під стелею, справді висів старий кондиціонер.

— Він працював? – запитав Соловей.

— Ні. Електрики немає. Лічильник стоїть на нулі, – відповів Олександр Степанович. – Це ще одна загадка. Якщо людина померла давно, то хоч якісь показники були б. А якщо померла нещодавно, то чому лічильник нульовий? І пил… Його тут настільки багато, що здається, ніби квартиру не прибирали дуже давно. А ось на тілі та навколо нього пилу значно менше, ніж на інших поверхнях.

Петренко оглядав кімнату.

— Сергію Петровичу, подивіться на вікна. Вони зачинені зсередини. І їх давно не мили. Скло майже чорне від бруду.

— Це означає, що ніхто не заходив через вікна, – Соловей задумливо почухав підборіддя. – Значить, через двері. Але ЖЕК каже, що ключі у них, і квартира була опечатана, хоча до них з такими питаннями не звертаються.

— Саме так. І на дверях слідів злому немає. Наче їх просто відчинили, – додав дільничний.

Соловей звернув увагу на вхідні двері. Замок був цілий, жодних подряпин чи пошкоджень.