Оповідання 1. Тінь на дзвіниці

1. Тінь на дзвіниці

Поділ, серце старого Києва, прокинувся під важким, вологим небом. Сірі хмари, здавалося, притискали до землі старовинні будинки, поглинаючи останні промені світанкового сонця. На вулиці Андріївський узвіз, де бруківка зберігала пам'ять століть, ще спали туристичні кіоски, але на вузькій вуличці, що вела до церкви Святого Юрія, вже було гамірно. Не той звичайний ранковий гамір ринкових торговців чи поспішаючих офісних працівників, а тривожна суєта, що віщувала біду.

Підполковник Сергій Петрович Соловей, сорокап'ятирічний чоловік із міцною, але не кремезною статурою, вже стояв біля обгородженої стрічками території. Його обличчя, злегка зморшкувате від постійних роздумів та недосипання, мало гострі вилиці та рішуче підборіддя. Темне волосся з ледь помітною сивиною на скронях було трохи розпатлане – він, вочевидь, поспішав. Глибоко посаджені сіро-блакитні очі, що випромінювали гострий розум, уважно оглядали місце події. Під ними виднілися ледь помітні темні кола – свідчення його постійної роботи. Він був одягнений у свій улюблений темний, трохи пошарпаний плащ, під яким виднівся зручний піджак і проста сорочка. Недбало зав'язана краватка додавала йому вигляду людини, яку вирвали з ліжка посеред ночі.

Поруч із ним метушився лейтенант Іван Ігорович Петренко, його двадцятисемирічний помічник. Іван був молодим, енергійним, але поки що не мав тієї спокійної впевненості, що була притаманна Солов’ю. Його світле волосся було акуратно зачесане, а очі уважно стежили за кожним рухом Солов’я, намагаючись вловити щось більше, ніж просто інструкції. Він тримав у руках блокнот і ручку, готовий записувати кожне слово.

— Що маємо, Петренко? – голос Солов'я був низьким і спокійним, але в ньому відчувалася нетерплячість.

— Підполковнику, – Іван нервово ковтнув, – о 6:15 ранку надійшло повідомлення від охоронця церкви. Знайдено тіло Олександра Петровича Дорошенка, шістдесяти восьми років. Він був реставратором, працював тут останні півроку над фресками. Тіло виявили біля основи дзвіниці. Охоронець каже, що чув дивні звуки близько опівночі, а потім, рано-вранці, побачив тіло.

— Дивні звуки? – Соловей примружився. – Які саме?

— Каже, що чув, ніби, дзвони… – Іван завагався. – Але ж, підполковнику, дзвони на цій дзвіниці не працюють вже років тридцять, їх зняли на реставрацію ще за радянських часів. Це давня церква, там фрески ще XVII століття, дуже цінні.

Соловей кивнув, його погляд ковзнув по старовинній церкві Святого Юрія. Її архітектура дихала історією, а велична дзвіниця, хоч і без дзвонів, все одно здіймалася до неба, як німий свідок минулих епох. Навколо дзвіниці були розкидані будівельні матеріали, ліси, що свідчили про тривалі роботи.

— Іван, ти перевірив це? Дзвони точно не працюють?

— Так, підполковнику. Я вже говорив з настоятелем отцем Миколаєм. Він підтвердив. Та й самі бачите, – Іван вказав на порожні арки у верхній частині дзвіниці, – немає там дзвонів. Місцеві жителі також кажуть, що чули, нібито, «тінь у дзвіниці» і дивні дзвони опівночі. Це якась міська легенда, підполковнику.

— Міські легенди рідко стають причиною смерті, Іване, – Соловей обернувся до помічника. – Смерть реставратора, який працював на висоті, завжди викликає питання. Тим більше, якщо його "випадково" знайшли біля основи дзвіниці. Щось тут не так.

Вони підійшли ближче до тіла. Судмедексперт, літній чоловік з втомленим обличчям, вже закінчував попередній огляд.

— Що скажете, колего? – запитав Соловей.

— Олександр Дорошенко. Смерть настала приблизно опівночі. Множинні переломи, внутрішні ушкодження, характерні для падіння з великої висоти. – Експерт випростався. – Схоже на нещасний випадок, але… є кілька деталей.

— Які саме? – Соловей нахилився, уважно розглядаючи тіло.

— Сліди падіння вказують, що він впав з верхнього ярусу дзвіниці. Це близько тридцяти метрів. Але його робоче місце, як мені сказали, знаходилося на середньому ярусі, де він реставрував фрески. Також, його інструменти залишилися на місці. І… на його руках, бачите? – Експерт вказав на дрібні подряпини на долонях Дорошенка. – Схоже, він намагався за щось вхопитися. І на його лівій руці, на вказівному пальці, є слід від досить сильного удару, ніби він вдарився об щось тверде.

Соловей нахмурився. Це підтверджувало його підозри. «Надто вже акуратно «випадково» впав Дорошенко», – подумав він.

— Дякую, – сказав Соловей експерту. – Чекаю на повний звіт. Іване, – він повернувся до Петренка, – перекрий доступ до дзвіниці повністю. Нікого туди не пускати, крім нас. Іди, візьми камеру, зроби фотографії всього, що бачиш: місце падіння, навколишню територію, робоче місце Дорошенка на середньому ярусі. Кожна дрібниця важлива.

Петренко кивнув і поспішив виконувати доручення. Соловей же тим часом обійшов дзвіницю, уважно вивчаючи кожен камінь. Стіни були старі, подекуди обсипалася штукатурка, але загалом вони виглядали міцними. Ніяких ознак руйнування чи нещасного випадку, який міг би призвести до падіння людини. Він підняв погляд на верхній ярус. Туди вели вузькі, старі сходи.

— Отче Миколаю, – звернувся Соловей до настоятеля церкви, літнього чоловіка з добродушним, але стривоженим обличчям, – ви можете мені розповісти про реставратора?

— Олександр Дорошенко, світла йому пам'ять… – Отець Миколай зітхнув. – Чудовий був фахівець, справжній майстер. Працював дуже ретельно, з любов'ю до своєї справи. Він був справжнім ентузіастом, казав, що для нього ця робота – не просто заробіток, а покликання. Останні півроку він майже жив тут.