Погані новини та подорож

Роуз прийшла до себе до дому,вона була обурена рішенням Паркера,але немогла з цим нічого зробити,він вище неї по статусу і її слова ніщо проти його,дівчина скинула з себе шкіряну куртку та попрямувала на кухню,сівши за стіл вона почала копатися в своїх думках,але її роздуми перервав телефонний дзвінок це був Дрей.
-Привіт,ти чула що зробив Паркер?
-Так і обурена цим,як він міг закрити справу,яку навіть невстиг опрацювати?
-Не знаю навіть,що сказати.Доечі через моє плече мені видали лікарняний на два тижні,тітка дізнавшись одразу запросила до себе в гості на ферму...ти не хотіла б скласти мені компанію?
Тут несподівано розмову перервало повідомлення яке висвітилося на телефоні,це був  лист на емейл,вона скинула слухавку та прочитала листа.Вона все ще задумливо дивилася на екран телефона, де все ще світився лист про її відсторонення. Серце стислося від відчуття несправедливості. Її зусилля, час, нерви — усе було змарновано. Паркер загнав справу в архів, а тепер ще й ця заборона... Але її думки перервав повторний дзвінок Дрея.

— Ну що, Роуз, ти зі мною? — його голос був спокійним, навіть трохи веселим.

— Так, мабуть, складу тобі компанію, — погодилася вона. — Мені справді треба трохи розвіятися.

— Чудово! — відповів він. — Тоді збирай речі. Я заїду за тобою завтра вранці.

— Добре, — коротко відповіла Роуз, і вони попрощалися.

На наступний день Дрей з’явився перед її будинком у своїй старенькій синій машині. Вікна були трохи запилені, але на задньому сидінні лежала акуратно складена ковдра й кілька пакетів із провізією.

— Готова до подорожі? — усміхнувся він, відкриваючи дверцята для Роуз.

— Думаю, так, — відповіла вона, закидаючи в багажник свою невелику валізу.

Дорогою вони слухали радіо, перемовлялися і поступово відпускали напруження, яке нависло над ними після закриття справи. Краєвид за вікном змінювався — від міських пейзажів до просторих полів і невисоких пагорбів.

Ферма тітки Дрея була затишною. Маленький будинок із черепичним дахом і дерев’яним ганком, що був обвитий плющем, виглядав так, ніби належав іншій епосі. Тітка Дрея, місіс Кларк, зустріла їх із широкою усмішкою та підносом із домашніми пирогами.

— Ну, нарешті! Я вже думала, ви заблукали! — пожартувала вона, обіймаючи племінника.

Роуз вклонилася у відповідь на привітання, її трохи дивувала теплота цієї жінки, але водночас вона відчула, як у її грудях розливається легке відчуття спокою.

— Давайте-но, заходьте всередину, я приготувала вам кімнати. А потім покажу, де тут у нас кури, якщо раптом захочете посміятися з мого "бойового загону".

Дрей і Роуз розсміялися, а потім зайшли до будинку.

Дні на фермі минали швидко. Роуз допомагала Дрею та місіс Кларк у роботах на городі, прогулювалася серед полів і вчилася відпочивати. Але вечорами вона все одно не могла відпустити думки про закриту справу.

Якось увечері, сидячи на дерев’яній лавці біля будинку, вона знову поринула в роздуми, коли до неї підійшов Дрей із чашкою гарячого какао.

— Думаєш про справу, так? — запитав він, сідаючи поруч.

— Як ти здогадався? — Роуз сумно усміхнулася.

— Ти виглядаєш так само, як коли аналізувала матеріали тієї справи про викрадення два роки тому. Знаєш, із цим твоїм поглядом краще навіть не намагатися жартувати.

Роуз засміялася, але потім її обличчя стало серйозним.

— Дрей, мені здається, що все не так просто. Я відчуваю, що Паркер щось приховує, і це стосується не тільки Форса чи Брейка.

Дрей задумливо ковтнув какао.

— Ти справді хочеш повернутися до цього?

— Якщо я цього не зроблю, то ніхто не зробить, — відповіла вона.

— Добре, — кивнув він. — Але спершу відпочинь. Завтра я покажу тобі одну річ, яка може тебе зацікавити.

— Що саме? — Роуз підняла брови.

— Побачиш.

Наступного дня Дрей розбудив Роуз раніше, ніж сходило сонце. Він стояв у дверях її кімнати з двома чашками кави, його погляд був загадковим, а усмішка трохи збентеженою.

— Збирайся, — сказав він, простягаючи їй одну з чашок. — У мене для тебе сюрприз.

— Сюрприз? — Роуз сонно потерла очі. — Дрей, ти ж знаєш, я не люблю сюрпризи, особливо о п’ятій ранку.

— Цей тобі точно сподобається, — загадково відповів він.

Через пів години вони вже сиділи в машині, яка мчала по вузькій дорозі між полями. Небо було затягнуте сірими хмарами, а прохолодне повітря проникало крізь відчинені вікна, освіжаючи їх після теплої ночі.

— Куди ми їдемо? — нарешті запитала Роуз, коли їм здалося, що дорога зовсім загубилася серед дерев.

— Довірся мені, — відповів Дрей і знову загадково усміхнувся.

Вони зупинилися біля старої напівзруйнованої будівлі. Це була колишня майстерня, схожа на ті, що використовували для ремонту сільськогосподарської техніки. Дрей дістав із кишені ключ і відчинив скрипучі двері.

— Це місце належало моєму батькові, — сказав він, озираючись навколо. — Я довго тримав його під замком, але зараз думаю, що воно може стати в нагоді.

— Дрей, ти мене лякаєш, — сказала Роуз, слідуючи за ним.

Вони увійшли всередину, і Дрей підійшов до старої дерев’яної скрині, що стояла в кутку. Він відкрив її, і Роуз побачила кілька товстих папок із документами.

— Що це? — запитала вона, нахиляючись ближче.

— Це матеріали, які мій батько збирав про місцевих бізнесменів і політиків, включно з Форсом, — пояснив Дрей. — Тато працював приватним детективом. Він завжди казав, що в цій місцевості забагато бруду.

Роуз узяла одну з папок і почала швидко гортати. Її серце прискорилося, коли вона побачила знайоме ім’я — Джейк Потмор. У папці були фотографії, рукописні нотатки і навіть кілька газетних вирізок, які пов’язували Потмора з Форсом і ще кількома людьми з міської ради.

— Це ж... Це справжня золота жила! — вигукнула вона.

— Саме так, — кивнув Дрей. — Але це також небезпечно. Якщо Паркер або його люди дізнаються, що ми це знайшли, у нас можуть бути проблеми.