Розмови та розслідування

Світанок почав забарвлювати небо легкими відблисками сонця, коли Роуз і Дрей вирушили до будинку, де жив Джейк — брат покійної Лорейн. Під час поїздки між ними зав’язалася розмова. Дрей, не зводячи погляду з дороги, зітхнув і запитав:

— Роуз, ти розумієш, що могла постраждати під час ночівлі у Форса?

Роуз, відчувши у його голосі хвилювання, обернулася й зустріла його погляд. Її власні зелені очі, які завжди здавалися такими спокійними, зараз були сповнені рішучості. Вона тихо відповіла:

— Звідки я мала знати, що посеред ночі на порозі того дому висітиме його сусід?

Дрей на мить перевів погляд з дороги на Роуз, і в його очах промайнула стримана турбота. Він відповів серйозно:

— Ти зовсім не цінуєш себе, Роуз. Ти не можеш допомагати кожному, хто про це просить, не думаючи про можливі наслідки.

Роуз задумалася на секунду, але заперечити не могла. Дрей завжди вмів підкріпити свої слова фактами, проти яких було важко сперечатися. Вона ледь посміхнулася і промовила:

— Я розумію, але я ціла, і зі мною все добре!

Дрей глянув у її очі, зелені, мов весняна трава, й на мить затримав подих. Щось у його серці підказувало, що це почуття — більше, ніж просто захоплення. Вона була для нього не просто подругою з дитинства, і він вже давно це усвідомив. Після стількох років знайомства, розділених мріями та прагненнями, що здавалися недосяжними, Дрей зрозумів, що завжди бачив у Роуз не просто колегу чи подругу. Він закохався в неї, сам того не помічаючи, і це відкриття було для нього і радісним, і болісним водночас.

Він знав Роуз із дванадцяти років. Вони ходили до однієї школи, хоч і були в різних класах. Її завжди вирізняла витончена краса, а таємничий погляд, що ховався за густими віями, притягував і полонив. Зелені очі Роуз, ніби таємничі озера, що зберігали в собі спокій, манили до себе. Її каштанове волосся завжди мало запах ромашок, ніби вона щоразу приносила з собою легкий аромат лісу.

Для Роуз Дрей був другом, на якого завжди можна покластися. Він не раз рятував її в складних ситуаціях, розумів її почуття й підтримував у найважчі моменти. Вона цінувала його відданість і добре серце, але ніколи не бачила в ньому більше, ніж товариша й напарника. Їй здавалося, що їхні стосунки ніколи не перетнуть цієї межі. Але зараз Дрей розумів, що не може стримувати своїх почуттів. Кожен її погляд, кожне слово було для нього важливим.

Роуз, дивлячись на дорогу попереду, теж була занурена у власні думки про події минулої ночі. Те, що сталося у будинку містера Форса, продовжувало гнітити її душу. Вона не могла позбутися відчуття, що відбувається щось надприродне, щось, що лежить за межами розуміння. Але вона не могла дозволити собі слабкість. Її робота вимагала впевненості, і зараз вона потребувала ясності думок більше, ніж будь-коли.

Вона обернулася до Дрея і промовила:

— Дрей, я вдячна, що ти завжди поруч. Мені важко це визнати, але вчора я справді відчула страх. Але не тому, що наражала себе на небезпеку. Я боюся, що не зможу дійти до правди й допомогти людям, які цього потребують.

Дрей тихо відповів, намагаючись приховати свої почуття:

— Ти завжди робиш усе, що в твоїх силах, Роуз. Можливо, навіть більше, ніж це можливо. Тому я... я хвилююсь за тебе.

Вона подивилася на нього з легким здивуванням, бачачи в його погляді щось більше, ніж турботу друга. Але вона швидко відвела очі, вирішивши не надавати цьому значення.

Їхня поїздка наближалася до кінця, але в повітрі залишилися незримі слова та почуття, які вони не могли сказати одне одному.

Коли вони прибули за зазначеною адресою, перед ними постав невеликий, майже занедбаний будинок. Рослини густо обплітали стіни, затягуючи тріщини, що поволі руйнували стару будівлю. Вигляд будинку викликав відчуття покинутості, а прогнилі дошки вказували на його невідворотне руйнування. Роуз і Дрей відразу відчули, що цей дім зберігає в собі темні секрети, які його мешканець не збирався їм розкривати. Несподівано з-за будинку вийшов чоловік, грубий і похмурий, з рушницею в руках. Він вистрілив у небо і закричав, його голос був сповнений ненависті та агресії: Йдіть геть звідси, нещасні поліцейські та детективи! Мені ще вас тут не вистачало! Роуз і Дрей перекинулися поглядами, миттєво зрозумівши, що їхня присутність тут явно небажана. Але Роуз не мала наміру здаватися. Вона впевнено зробила крок уперед і запитала:
-Ви Джейк Постмор? Слова детектива ще більше роздратували чоловіка. Він втратив самовладання, направив рушницю в їхній бік і, не вагаючись, вистрілив у Роуз. Та в останній момент Дрей інстинктивно став перед нею, прийнявши кулю в плече. Кров потекла по його руці, але, на щастя, рана не була смертельною. Дрей, зціпивши зуби від болю, схопив Роуз за руку, і вони обидва швидко відступили до машини. Роуз миттєво набрала службу підтримки, викликавши підмогу з приватного агентства, в якому вони працювали. Після дзвінка вона дістала аптечку з бардачка, не приховуючи занепокоєння за пораненого напарника. Зосереджено обробляючи рану, вона перев'язувала йому плече. Дрей у цей момент не зводив очей з її обличчя, намагаючись зосередитися не на болю, а на її теплій присутності. Його серце билося частіше, коли він дивився в їїзелені очі. І хоча вона зараз була повністю зосереджена на перев'язці, Дрей розумів, що ця мить одна з тих, які він зберігатиме в пам'яті. Роуз помітила його погляд і трохи зніяковіла. Вона бачила щось більше, ніж дружню турботу в його очах, але була впевнена, що між ними можливі тільки дружні стосунки. Для неї Дрей був найкращим другом, тим, хто завжди захищав і підтримував, навіть у найскладніші моменти. Їхні думки перервала сирена патрульної машини. Роуз пояснила поліцейським ситуацію, а тоді, не чекаючи відмовок Дрея, наполягла на тому, щоб відвезти його в лікарню. Вона ігнорувала його протести, твердо налаштована переконатися, що рана належно оглянута. Коли вони доїхали до лікарні, Дрей відчув, як сильніше прив'язався до цієї сміливої та рішучої дівчини. А Роуз знову і знову повторювала собі, що має зосередитися на справі й на тому,щоб знайти відповіді на питання, які привели їх до цього небезпечного місця.Роуз прибула до будинку містера Форса наприкінці похмурого дня. У вітальні вже знаходилися сам господар будинку та шериф Паркер. Атмосфера в кімнаті була напруженою — штори були щільно закриті, а єдине джерело світла, настільна лампа, відкидало тіні на стіни, створюючи ілюзію, ніби за ними стоять якісь примари минулого.

Містер Форс мовчки сидів у кріслі, тримаючи в руках чашку недопитої кави, і лише зрідка кидав погляди на шерифа та Роуз. Шериф Паркер, стоячи біля каміна, виглядав твердо переконаним у своєму рішенні.

— Паркер, ти не можеш цього зробити! — Роуз підвищила голос, вперше за весь вечір дозволяючи емоціям узяти гору. — Це не просто помилка, це зрада правосуддя!

Шериф зітхнув, уважно подивився на неї і повільно вимовив:

— Роуз, я розумію твоє обурення, але справа закрита. Джейк Потмор — єдиний підозрюваний у вбивстві містера Брейка. І він мертвий. Немає сенсу продовжувати.

— Немає сенсу?! — Роуз підняла брови, її голос затремтів від обурення. — А як же ті суперечності в доказах? Як пояснити той факт, що у Джейка навіть не було чітких мотивів для такого злочину?

Паркер знизав плечима і кинув короткий погляд на Форса, ніби шукав підтвердження своїх слів.

— Люди роблять дивні речі, Роуз. Особливо, коли в їхньому житті стільки бруду, як у Джейка. Він був у депресії, сварився з усіма в місті.

— Це не причина для вбивства, — твердо сказала вона.

— Але й доказів, що він не винен, у нас немає, — парирував Паркер. — Слухай, я теж хочу правди, але в нас є лише одна історія, яка більш-менш складається.

Роуз зробила крок уперед, її очі блищали.

— Але ми можемо дізнатися її! Якщо ти не збираєшся цього робити, то я знайду спосіб.

Паркер різко розвернувся до неї:

— Досить, Роуз! — Його голос зазвучав твердо. — Я не дозволю тобі поставити під сумнів мої рішення. Усі документи вже передані в архів, а справа офіційно закрита.

Настала тиша. Лише потріскування вогню в каміні нагадувало про реальність.

— Ти боїшся правди, Паркер, — тихо, майже шепотом, сказала Роуз. — І це робить тебе таким самим винним, як і того, хто смикав за нитки цієї змови.

Шериф насупився, але нічого не відповів. Роуз різко повернулася до виходу.

— Це ще не кінець, — кинула вона через плече і, не чекаючи відповіді, вийшла за двері, залишивши чоловіків у тиші, яка здавалася важчою за гору доказів.

На вулиці вже сутеніло. Холодний вітер пронизував наскрізь, але Роуз не помічала цього. Вона знала одне: якщо ніхто інший не візьметься за цю справу, вона доведе її до кінця.