Розслідування на вулиці Терібіліс

Роуз прокинулася від звуку свого старого будильника. Шоста ранку. Як завжди, він дзвонив точно вчасно. Дівчина ніколи не запізнювалася — для неї це було справою честі. Професія детектива зобов’язувала її до точності та відповідальності, і вона, хоч молода, вже встигла зарекомендувати себе як талановитий і безкомпромісний фахівець.

Піднявшись із ліжка, Роуз рушила до похмурої ванної кімнати. Вона швидко прийняла душ, що допоміг остаточно прокинутися й налаштуватися на новий робочий день. Закутавшись у рушник, дівчина вийшла в маленьку кухню, де старий дерев’яний стіл був завалений робочими паперами. Серед цього хаосу виділялася стара жестяна банка з недопалками, які залишилися від її пізніх ночей над справами.

В кінці кухні, напроти стола, було вузьке віконце, крізь яке проникали перші сірі промені ранкового світла. Погода, здається, обіцяла бути похмурою, що додавало таємничої атмосфери. Роуз відчинила холодильник, витягла яйце й приготувала яєчню. Поки снідала, її увагу привернула газета, яку, як завжди, рано зранку підкинули в її поштову скриньку. Швидко переглянувши заголовки, Роуз відкрила сторінку з новинами місцевих кримінальних подій.

Щойно вона доїла, як годинник показав 06:30. Роуз зібрала свої речі — записник, документи та свій старенький револьвер, що завжди був із нею. Сьогодні вона мала справу на вулиці Терібіліс, у будинку під номером 21. Це місце вже давно славилося зловісною репутацією, і хоча детектив Роуз не вірить у забобони, інтуїція підказувала їй бути обережною.

Вона закрила двері квартири, вдихнула прохолодне повітря осіннього ранку й крок за кроком вирушила назустріч черговій справі, яка, ймовірно, приховувала більше, ніж могло здатися на перший погляд.

Йдучи вулицею Терібіліс, Роуз уважно оглядала будинки, намагаючись знайти номер 21. Її думки крутилися навколо справи. "Що ж такого змусило старого Форса викликати детектива? Його виклик прозвучав дивно, але інтуїція підказувала: варто дізнатися більше". Хоча вона й чула, що місцеві вважають Форса трохи божевільним, Роуз не любила робити висновки наперед.

Детектив повернула за ріг і побачила перед собою потрібний будинок. Це була похмура, стара споруда з дерева, що виглядала покинутою та занедбаною. Єдине вікно було зачинене важкими запилюженими занавісками. Дівчина помітила зношений паркан і стару калітку, яка виглядала так, наче не відкривалася роками. Зробивши крок уперед, вона потягнулася до калітки, але та відповіла різким скрипом, який відлунював у тиші.

Зненацька на звуки скрипу вийшов сам містер Форс. Старий чоловік з сивою бородою, у брудному та зношеному одязі, тримав у руці сигарету. Від нього пахло різко — суміш алкоголю, застояного повітря та відсутності чистоти. Його погляд був важким, але в ньому було щось насторожене.

— Проходьте, детектив Інкредібілс, — промовив він, розчепіривши руку, наче запрошуючи Роуз у свої володіння.

Роуз чемно кивнула та подякувала, намагаючись не звертати уваги на запах. Заходячи в будинок, вона ледве стримала себе, щоб не скорчити обличчя від неприємного аромату, що наповнював простір. Було зрозуміло, що містер Форс не вважав чистоту пріоритетом.

Вона зайшла до тісної кімнати, де ледь можна було роздивитися меблі під товстим шаром пилу. Форс повів її до старого дерев'яного стола, на якому стояла майже порожня пляшка дешевого віскі. Сівши навпроти неї, чоловік почав свою історію.

— Кожної ночі, пані, вони приходять... — він говорив тихим, але пронизливим голосом. — Я бачу силуети біля будинку. Вони бродять, а потім стоять під дверима... чую їхні голоси, шепіт. Інколи стукають.

Форс стискав руки, видно було, що його ця ситуація виводила з рівноваги. Детектив уважно слухала, хоча й відчувала деякий скептицизм. Їй пригадалися розмови з колегами, які згадували старого Форса як п’яницю, схильного до уявлень. "Може, всі ці бачення — просто наслідки алкоголю?" — подумала вона, але спробувала цього не показувати.

— Чоловіче, — звернулася вона, зберігаючи спокійний вираз обличчя, — ви зверталися до поліції?

— Звісно, але вони мені не вірять! — Форс заговорив голосніше, видно було, що це його болюча тема. — Кажуть, що я вигадую, що це все наслідки моїх пляшок. Але ж я знаю! Вони справжні!

Роуз уважно розглядала його, намагаючись зрозуміти, чи він дійсно вірить у свої слова. Вона помітила, як чоловік нервово поглядає у вікно, неначе очікуючи побачити там когось із «нічних гостей». Її розум боровся між професійним скептицизмом і бажанням перевірити всі можливі факти.

— Містер Форс, — нарешті сказала вона, — чи зможу я прийти сьогодні ввечері і сама подивитися, що відбувається біля вашого будинку? Можливо, тоді я зможу дати якусь пораду або навіть… знайти пояснення всьому цьому.

Чоловік розгублено кивнув, зітхнувши.

— Так, детиктиве Інкредібілс, приходьте. Вони завжди з’являються після опівночі...

Роуз розуміла, що для містера Форса це може бути його остання надія. Вона пообіцяла повернутися і допомогти йому розібратися, навіть якщо її професійна інтуїція говорила, що він може просто фантазувати. Але справжній детектив не ігнорує жодного шансу знайти правду — навіть якщо доведеться сидіти в старому занедбаному будинку серед ночі в компанії його дивного мешканця.

Роуз повернулася додому після візиту до містера Форса, але тривожні думки про старого не відпускали її. Ця справа, хоч і здавалася марною на перший погляд, неприємно тягнула її в темні глибини власних спогадів. Вона раптом усвідомила, що давно не була на кладовищі, де покоїлися її батьки та бабуся. "Я маю ще трохи часу до вечора", — подумала Роуз і вирішила відвідати могили своїх рідних.

Через півгодини вона стояла біля входу на кладовище Санктус. Це місце завжди її заспокоювало, попри сум, що супроводжував кожен її візит. Кладовище виглядало доглянутим і навіть красивим: старі дерева навколо вкривали все зеленим покривалом, їхні тіні лягали на вузькі доріжки, викладені кам'яними плитами, а над кожною могилою росли живі квіти, які, здавалося, підкреслювали святість цього місця.

Роуз йшла знайомою доріжкою, поки не дійшла до тих трьох могил, які були їй найдорожчими. На першому пам’ятнику було викарбувано: "Хай покоїться з миром Лаванда Джейт, 1838-1896". Далі, трохи ліворуч, стояли два інші: "Хай спочиває з миром Касандра Джейт-Інкредібілс, 1863-1890" і "Хай спочиває з миром Річард Інкредібілс, 1860-1890".

Стоячи перед могилами, Роуз відчула, як до горла підступає важке відчуття самотності. Вона пам’ятала їх усіх, але особливо гострий біль викликало те, що вони залишили її надто рано. Згадуючи тепло родини, якого більше ніколи не відчує, вона раптом згадала ще одну, маленьку могилу, трохи віддалік, дві ділянки далі. Серце Роуз стислося від суму, але ноги самі повели її до цієї могили.

На маленькому пам’ятнику, скромному і чистому, були викарбувані слова: "Хай покоїться з миром янголятко Еліс Джейт, 1885-1890". Роуз стояла, дивлячись на ім'я своєї сестри, і відчула, як на неї накочуються ті спогади, від яких вона так старанно втікала. Еліс було лише п’ять, коли вона загинула. Цей день назавжди залишився в пам'яті Роуз, наче незагоєна рана, яка з часом лише глибше проникала в душу.

Вона відчувала, як стискається серце від провини. Хоча минуло багато років, вона не могла вибачити собі. Того дня вона повинна була пильнувати Еліс, але відволіклася, вважаючи, що п’ять хвилин нічого не змінять. І саме за ці п’ять хвилин її сестра зникла. Вона більше не побачила її живою.

— Пробач мені, Еліс, — прошепотіла вона, відчуваючи, як сльози непрошено заповнюють очі. Цей страх втратити когось ще близького не залишав її, він заховався десь глибоко, постійно супроводжуючи на кожній справі, змушуючи бути обережною, зосередженою та не дозволяти собі помилок. Сама лише думка про те, що хтось знову може постраждати через її недогляд, наповнювала її жахом.

Роуз віддала шану своїм рідним, відчуваючи тяжкість на серці, яка, здавалося, ніколи не покине її. Вона повернулася додому, готуючись до зустрічі з містером Форсом, але тепер ця справа видавалася їй особливо важливою. Ще одна втрата, ще одна людська трагедія — вона цього не допустить, навіть якщо це знову приведе її в темряву спогадів і болю.