Розділ 13

Як тільки ми знову заїхали в місто, Макс відразу оживився:

– Ви собі як там хочете, а мене висадіть біля бару «Метелик».

– Тобі б зараз відпочити, – м’яко спробувала зупинити цього гуляку. – Зілля ще діє, але варто поки зменшити будь-які навантаження, і фізичні, і магічні.

– Так і зроблю, мила Норо, – солодко всміхнувся некромант. – Зараз тільки вип’ю трохи міцнішого “зілля”, підхоплю кількох “метеликів” і ми будемо з ними відпочивати до самого ранку. Але не хвилюйся! – навіть руки виставив перед собою. – Я відразу їх попереджу, щоб все фізичне навантаження взяли на себе…

– Фууу, Макс! – обурилася й більше не намагалася допомогти цьому невиправному бабію.

Віл пирхнув зі сміху, Рон теж криво всміхнувся. Чоловіки одним словом.

Коли Макса висадили, детектив Варден повернувся й до мене.

– Додому чи у відділок? – запитав він.

– У відділок, – відповіла без вагань. – Треба все зараз по свіжому скласти до купи. Можливо, прийде тоді якась відповідь.

– Гаразд, значить, ще попрацюємо, – Рон завів машину, і ми рушили далі під завивання Віла.

– А мене ніхто не запитав, – бідкався він на задньому сидінні. – Я, може, втомився. Хочу відпочити. То вбивство, то ці кляті звіти. Сил немає думати…

– Добре, – перебив Рон свого напарника. – Сьогодні вже відпочивай, – детектив знову пригальмував біля тротуару. – Додому сам доберешся.

– Еее, – трохи збентежено відгукнувся Віл. – Та я так просто… можу ще кілька ночей…

– Йди вже, – кинув Рон роздратовано.

– Впевнений? – тихо поцікавився Віл. – Вам не буде важко? Маю на увазі… разом.

Мимоволі все моє тіло напружилося, а серце заколотилося дужче. Ех, Віле. Нам важко кожну хвилину нашого існування…

– Йди, поки я тебе за шкірку не викинув з машини, – зле прошипів крізь зуби Варден.

І Віл таки виліз з джипа. А Рон відразу різко газонув, що видавало його крайнє роздратування.

До роботи доїхали в суцільній тиші. Лиш вже в кабінеті Рон звернувся до мене:

– Каву будеш? – запитав трохи втомлено, запускаючи невеличку кавомашину для еспресо.

– Давай, – погодилася, знімаючи рюкзак і куртку та всідаючись на диван.

– Молока немає, вже вибач, – він дав мені невеличку чашечку з ароматним напоєм, а на блюдці лежали дві цукерки… мої улюблені.

Підняла на нього очі. Дивилася з німим запитанням…

– Що? – трохи знітився. – Я теж їх люблю.

– Дякую, – всміхнулася й відпила гірку каву. – Як ти її п’єш? – швиденько розкрила цукерку і всю закинула до рота. – Гидота рідкісна.

– Те ж можу сказати й про твоє капучино, – хмикнув Рон, сідаючи зі своєю чашкою за стіл. – То що ми маємо? З розмови на кладовищі ясно тільки те, що вбила його невідома нам кохана.

– Угум. Кохана, – почала пригадувати, що ще там було. – Він сказав ще дивну фразу… Нехай живе щасливо.

– Може, він не розуміє скільки часу минуло? – припустив Рон.

– Ні, – махнула головою. – Він це точно усвідомлює. Лиш свіжий мрець не має відчуття часу. Він ще не відчуває, що помер. А от прах… Це фактично розмова з душею через залишки фізичного втілення. Не пряма розмова, але все ж це її відповіді. Душа точно знає, скільки минуло часу.

– І він так і не розкрив її, – сказав Рон, наштовхуючи мене на наступну думку, яка буквально вже була й так на язиці.

– Бо вона жива, – аж з дивану підскочила. – Це вона! Роне, вона вбиває відьом.

– Безсмертна?

– Ні, скоріш тримається на підживленні, – пояснювала йому, роздумуючи вголос. – Але до чого тут тоді пробудження мумії? Якщо вона й так в неї? Якщо вона підживлюється древньою магією…

Ходила туди-сюди по кабінету, поки не наткнулася на Рона, котрий перегородив мені шлях:

– Можливо, та мумія вже не діє. Що як наша зловмисниця знайшла інший спосіб підживлюватись і тепер працює над тим, щоб щось активувати?

– Так, – погодилася, відчуваючи, як загоряється всередині якась здогадка, але я немов дістатись до неї не можу, ніби туман перед очима. Болючий туман, що не дає побачити шлях попереду. – Це певно так і є. Мумія її підживлювала всі ці роки, але будь-яка, навіть найдревніша та наймогутніша сила має свій кінець. Вона вибрала все, що можна, і певно ж знайшла інший варіант продовження життя. Дідько! – вилаялася через те, що не могла впіймати якусь таку ніби очевидну ж здогадку.

– Що, Норо? – він наблизився до мене впритул.

– Не можу, – за голову вхопилася.

– І не треба, – раптом мовив. – Видихни, – взяв мої руки, забрав з голови й повільно опустив їх, але не відпустив. – Зупинись, бо так ти її не впіймаєш.

– Кого? – трохи ошелешено заглянула йому в очі.

– Здогадку, що тікає від тебе, – мовив дуже тихо, ледь помітно всміхнувшись…

– Як добре ти мене знаєш, – це усвідомлення звело нанівець мою постійну концентрацію. Моя витримка затріщала, і це точно відобразилося в погляді.

– Краще всіх, – його погляд так різко змінився, що я не встигла відреагувати вчасно.

Ми були надто близько, щоб витримати це… Ми були надто близько…

Мить і він цілує мене, а я не відштовхую. Не можу. Фізично не можу змусити себе. Поки мозок панікує, тіло згадує як це добре. Воно зрадило мене.

Він обіймає, притягує до себе. Світ зупиняється разом із моїм серцем. Я відповідаю на поцілунок, і саме тоді нарешті включається мозок.

Що ти робиш?!!! Це ж вирок йому!!!

Відштовхую від себе Рона й тікаю. Лишаючи в нього речі, тікаю, не обертаючись. Швидко!! Швидко!!

Біжу, вибігаю на вулицю, а далі, поки очі застилають сльози, я несуся нічними вулицями Норт-Тауна. Біжу, знаючи, що від такого неможливо втекти.

Коли ні сил в ногах, ні повітря в легенях не лишається, я просто падаю на газон біля якогось зачиненого магазину.

Спочатку відчула холод, а потім і він заліз у мою голову. Ментальний виклик. І я добре знала, від кого. Клятий вищий демон.

“Ти порушила договір, відьмо” – його голос у моїй голові нищить мене, але, стискаючи скроні, я готова до цієї розмови.