Розділ 12

Їхали ми дійсно до самої ночі. Віл на задньому сидінні почав хропіти, а Макс, на якого той спирався, нити, що втомився від такої роботи.

– Та за що мені це все?! – голосив некромант. – Живі люди дуже неприємні. Роне! Розбуди свого помічника, поки він мені весь жакет не обслинив.

Я ледь стримувалась там від сміху.

– Потерпиш, – сухо відповів Варден, кермуючи вже спорожнілою заміською дорогою. – Віл не спав нормально кілька днів. Дай людині хоч так відпочити.

– Тоді вимагаю надбавку, – не затихав Макс. – За шкідливі умови праці.

– От як пробудиш прах, так і отримаєш свою надбавку, – відповів йому Варден, паркуючись біля вже давно закинутого кладовища.

– Що? Де? – схопився тим часом Віл. – Приїхали? – сонно бубонів. – Так швидко…

– Кому швидко, а для кого й ціла вічність минула, – невдоволено пирхнув некромант. – Вилазь давай, кнур.

– Є! – обурився Віл вже на вулиці. – Чого це я кнур?

– Бо хрюкав на кожному горбику на дорозі, – єхидство так і лилося з Макса.

– Втихомиртеся і ходімо вже працювати, – холодно мовив Рон й першим рушив до трохи моторошних воріт.

У сутінках все здатне мати лячний вигляд, а тут ще й ковані іржаві ворота, що поскрипували від вітру і не зрозуміло ще на чому трималися. Перекособочені зовсім.

– Мдааа, місцина древня, – хмикнув Макс. – Ще спробуй тут щось відшукати.

– В нього, певно, склеп має бути, – висловила я припущення.

Ми саме пролізли крізь ті ворота й крокували центральною алеєю. Вірніше, приблизно тим напрямком. Розбиті й понівечені ліхтарі по обидва боки від дороги та руїни пам’ятників, що де-не-де виглядали між чагарниками й бур’яном – ось і весь орієнтир. А ще деколи нога знаходила плаский камінь, певно, залишки від алеї.

– Так, – підтвердив мою здогадку Рон. – Склеп укінці п'ятого ряду має бути.

Віл почав рахувати ряди, але це було важко зробити швидко через зарості та дуже зруйновані пам’ятники. Тоді я пішла за книгою у машину. І вже через ті мемуари утворила пошуковий світлячок, який і привів нас до майже повністю зруйнованого склепу.

– Яка мила магія, – все ще єхидно бубонів Макс. – Ото б мені відьмочкою вродитись, а не оце все.

Він був роздратований і багато кривився, але я розуміла його стан. Працювати з прахом не дуже приємна річ. Некроманту набагато простіше пробудити та поговорити зі свіженьким, так би мовити, мерцем…

Проте Макс хоч і бубонів, та все ж швидко взявся до роботи. У небо полетіли специфічні зелено-фіолетові іскри від впливу некроманта на місце поховання Альберта Крауса.

Ми тихенько стояли й не заважали йому робити свою справу, і вже коли повністю стемніло, зі зруйнованого склепу до нас почав здійматись прах. Таке ніби сірий пилок прийняв подобу людини, але все одно залишився пилком, в обрамленні тих самих зелено-фіолетових іскор. Макс вже добряче спітнів й мав дуже напружений вигляд, поки своєю силою утримував прах над землею.

– У вас кілька хвилин, – прохрипів некромант. – Я довго так не витримаю.

– Хто тебе вбив? – без зайвих слів запитав Рон у праху, і той щось зовсім незрозуміле прошелестів. От ніби просто вітер дужче листя погойдав.

– А хай би трясця йому! Ще й перекладати тепер, – засварився Макс. – Каже, що кохання.

– Ім’я. Скажи ім’я вбивці!

Знову шелест.

– Бісовий романтик! Каже, що й після смерті ні про що не жалкує, а вона нехай живе щасливо, – явно вже з останніх сил говорив Макс.

– Мумія! Де шукати мумію?! – вигукнула я, помічаючи, як прах потроху починає просочуватись назад у землю.

Він знову щось прошелестів, а потім Макс безсило впав на коліна, й весь прах зник у ту ж секунду.

– От падлюка, – тихо мовив Віл. – Втік від нас.

– Втік, – повторила я, шукаючи у своєму рюкзаку зілля для відновлення енергії.

Швиденько залила його до рота некроманта, і той почав потроху приходити до тями.

– Щоб я без тебе робив, моя люба відьмочко, – у своєму репертуарі муркотів Макс, поки ледь всміхаючись мені, але криза вже минула.

– Що він сказав? Останній шелест про що був? – тим часом присів поруч Рон.

– Садист, – скривився некромант, сідаючи й косуючи на детектива. – Я тут мало не вмер від перенапруги, а йому аби до роботи.

– Тебе не так просто прибити, – хмикнув Рон. – Давай ближче до діла.

– Сказав, що мумія дарує життя, – відповів Макс.

– Нічого незрозуміло, – Віл зробив за нас усіх висновок.

– Я більше того діда не викликатиму! – відразу ж схопився на ноги й рушив до виходу з кладовища Макс.

Віл пішов за ним, а ми з Роном лишились тут сидіти.

– Є якісь думки? – поцікавився в мене детектив.

– Лиш висновок, – тихо заговорила, дивлячись у землю. – Кохання погана штука. Через нього можна вмерти.

– Інколи… це навіть не такий поганий кінець, – гірко мовив Рон і теж пішов до виходу.

– Це точно, – вже сама до себе сказала та рушила за ним.

Отже, Альберта скоріш за все вбила його кохана. Але про неї нам нічого не відомо, і ще до всього причетна мумія. Хм… Треба все розкласти по полицях, бо в голові тепер повний хаос, а над ним сидять слова Рона.

Так, страждати через кохання ще болючіше, ніж просто вмерти. Тут я з ним повністю згодна.