Розділ 10

– Ось, – помічниця бібліотекарки поклала на стіл стопку з п'яти книг. – Ці чотири – його збірки казок, а ця… його мемуари.
– Мемуари? – майже одночасно перепитали ми з Роном.
– Книга про його життя, правильніше буде сказати, про окремий період життя.
– І що це за період? – поцікавилася, бо так не хотілося колупатися у розповідях вмерлого казкаря. Як на мене, простіше вже з ним напряму через Макса поговорити.
– Ось про це я й хотіла від себе додати, – дівчина швиденько відсунула книги й примостилася біля мене. – Він свого часу, а це десь років двісті тому, не менше, притягнув до Норт-Тауна справжнісіньку мумію, уявляєте?!
– Таааак, – а звідси давай детальніше, – оживився Рон. – Мумія – це ж якраз те, що можна пробудити? – глянув на мене, ніби я в тому великий експерт.
– Можливо, – відповіла неоднозначно й потягнулася за тими мемуарами, щоб, якщо пощастить, знову відчути щось, як з тим збірником казок.
Резонувала книга рівно так само, як і збірник, але більше нічого. Отже, справа дійсно у самому Краусі.
– Не знаю щодо пробудження, – знову заговорила дівчина. – Та от що мене в тих мемуарах зацікавило – це те, що вони обриваються на словах “вона зникла”.
Відкрила книгу на останній сторінці, і справді там були написані ці слова. А далі йшла приписка:
“В пам'ять про великого діяча, талановитого казкаря, майстра ілюзій та просто хорошого друга Альберта Крауса”.
– Їх випустили після його смерті, – тихо промовила очевидне.
– Скоріш, певно, загибелі, – уточнив Рон.
– Так, – погодилася помічниця. – Я потім вже цікавилася і дізналася, що його знайшли на підлозі у власному будинку. Без жодних ознак насилля та так і не змогли встановити точну причину смерті.
– Навіщо воно тобі взагалі? – поцікавилася в дівчини.
– Часто ночую тут, – легко всміхнулася та. – І щоб було не так лячно, читаю всяке.
– Як добре, що ти й це почитала, – мовив Рон. – Норо, бери мемуари й ходімо, – глянув тепер на мене. – Поки Макс не явився.
Натяк я зрозуміла. Краще піти на зустріч катастрофі, ніж чекати на неї тут. Та й все, що могли ми, завдячуючи милій помічниці бібліотекарки, тут вже роздобули. А книгу можна вдома почитати.
Записала на себе ті мемуари й ми швиденько покинули спочатку бібліотеку, а потім музей. Вже на сходах якраз нас Макс і перестрів.
Цього разу кислотно-зелений костюм та яскраво-жовта сорочка, ірокез…
– Отакої, – удав тотальне розчарування цей блазень, якого доля помилково нагородила чималими силами некроманта. – Ви вже закінчили? А я так хотів згадати молодість, з місіс Дорі привітатись… погортати книжечки.
– Нам її кмітлива помічниця допомогла з усім швидше розібратись, – мовила до Макса, не зупиняючись і крокуючи за Роном до його машини.
– Кмітлива, кажеш? – зацікавився некромант, швиденько наздоганяючи мене. – А молоденька? Люблю кмітливих і молоденьких.
– Ти ж казав, що надаєш перевагу досвідченим, – засміялася я.
– Казав-казав, – пробубонів він, галантно відкриваючи мені передні двері. – Коли то було? П'ять років тому?
– То тепер твої смаки змінилися? – хмикнула, поки він застрибував на заднє сидіння, а Рон заводив авто.
– Не те щоб змінилися… Тепер я просто люблю різноманіття. Нууу знаєш, щопонеділка і щовівторка досвідчених, щосереди й щочетверга кмітливих, у п'ятницю можна й відьмочок, – смикнув мене за пасмо, за що отримав ментальний потиличник. – Ой-йой, яка! – ображено ще й так обурився. – Що там в нас лишилося? Субота й неділя? У ці дні я відпочиваю від справ сердечних. Ну, може, коли-не-коли кізоньку якусь впіймаю.
– Блазень, – хмикнула, як це завжди робила. Макс прям втілення стабільності. Стабільно нахабний і невиправний бабій.
– О, почалося, пішли знайомі ображалки. Могла б вже щось оригінальніше за ці роки підібрати, – хмикнув поблажливо. – Що там у вас? Я взагалі-то у відпустку хотів. Хоч на кілька днів.
– Поки відміняється, – вперше заговорив Рон.
– Та я вже зрозумів, – зітхнув так важко некромант. – Певно, поки знову лад в місті не наведемо, ви двоє мені спокою не дасте. Таки доведеться з прахом працювати?
– Так. Нам треба дізнатись обставини його смерті й можливо щось про мумію…
– Чудесно, – невдоволено пирхнув Макс. – Ще й мумію доведеться спати вкладати.
– Чого це ти так вирішив? – поцікавився Рон.
– Та бо це ж класика жанру. Якесь чергове навіжене начиталося древніх письмен чи ще якої маячні й вирішило, що в Норт-Тауні стало якось нудно. Настав час для якоїсь смердючої кураги тисячолітньої витримки!
Засміялася вголос, бо от як можна його серйозно слухати? Це вмів лиш Рон робити. В нього емоційна витримка завжди була на висоті.
– Гаразд, – мовив детектив, припиняючи обурення некроманта. – Зараз їдемо в офіс і шукаємо все про цього Альберта. Потім на місце його поховання.
– А я поки погортаю мемуари, – відразу ж і відкрила книгу.
– А я поки помрію про теплий океан, – знову зітхнув Макс.
Насправді все пройшло не так і погано. Ми маємо зачіпку, тепер би ще саму ту мумію відшукати й бажано раніше за того, хто так прагне її оживити, або раніше, ніж він все підготує для її пробудження.
Та зараз для мене було головне те, що з Яном тема закрита. Рону зараз буде не до демонів та Яна. А там, може, й забуде про це все.