Розділ 9

Ми сиділи в невеличкій кав'ярні з напівпрозорими магічними перегородками, котрі захищали від усіх звуків та відображали різні ілюстрації.

Рон пив звичайну каву, я – файлер, популярне серед наших зілля для активації енергії. В маленьких дозуваннях доволі безпечний напій, у великих може призвести до вигорання.

Рон мовчав і роздивлявся картинки на перегородці. Я теж мовчала й намагалася заспокоїтись.

– Ворхар, – раптом сказав Рон. – Того демона звали Ворхар. Я згадав, – він так оживився, що я тепер гарячково думала, як зараз ненароком не видати себе. – Ворхар – вищий демон тілесної жертви. Ян утворив портал, щоб він без перешкод прийшов у наш світ і подарував йому бажану силу.

– Все так і було, – максимально спокійно говорила. – До чого ти знов це згадуєш? Залиш вже минуле у минулому. Повір. Зараз це не пов'язано з демонами. Почерк не той. І сила значно більша…

– Ні, – замахав він головою. – Я не про зараз. Ян… він назвав інше ім'я… Велхар.

– Ну помилився, значить, – з усіх сил вдавала цілковиту байдужість. – Він гниє у в'язниці. Ти думаєш, в нього там все добре з розумовими здібностями?

– Велхар, – повторив тихо, а потім глянув мені в очі. – Такий демон існує? Є таке ім'я?

Спокійно, Норо! Ти не маєш права на помилку! Ти вже скільки всього витримала…

Нахилилася до нього над столом і мовила байдуже:

– А я звідки знаю? Ти думаєш, я ношу у голові усю династію вищих демонів? Може і є, можливо й ні… До чого це все, Роне? Ян гнилий покидьок зі зламаною психікою. Ти впевнився, що він до нашої справи не має жодного відношення. Все інше – це вже минуле, в якому я не бажаю знову колупатись. Портал закритий. Ворхар у своєму світі. Все. Справу закрито. Краще працюй над новими викликами. Чи не дуже є бажання рятувати відьом? – навмисно єхидно хмикнула і це ніби спрацювало.

– Мені байдуже хто є жертвою злочину, Норо, – спокійно відповів Рон. – Допила? Ходімо тоді вже.

Першим встав і вийшов, поки я потайки видихнула. Клятий Ян. Так і знала, що він може ляпнути зайве.

Сьогодні в бібліотеці з нами працювала помічниця місіс Дорі. Молоденька дівчина без краплини магії в тілі.

– Племінниця моя, – відповіла на мій здивований вираз обличчя бібліотекарка. – З дитинства допущена до магічних знань. Мама її відьмою була. А Лілі в батька пішла. Без магії родилася.

– Але я все знаю про магічний світ, – влізло це молоденьке дівча, швиденько поправляючи великі круглі окуляри. – Можу з будь-яким питанням допомогти.

– Гаразд, Лілі, – трохи відчувався в моєму голосі скептицизм. – Раз така вже розумна – допоможи нам з інформацією про древнього казкаря Альберта Крауса.

– Залюбки, – аж підскочила та. – Ви тут почекайте і через хвилин п'ятнадцять матимете все, що тільки може бути у цій бібліотеці. А потім я ще від себе додам, – підморгнула мені й побігла з читацького залу.

– Дивна якась, – пробурмотів до мене Рон.

– Завзята, – знизала плечима, всідаючись за стіл.

Рон просто сперся на нього.

– Мені знову це все таким дурним здається, – через хвилин п'ять очікування зізнався він.

– Що саме?

– Навіщо нам мертвий казкар? Яким боком він може бути причетний до злочинів, котрі зараз відбуваються?

Поблажливо всміхнулася. Рон такий Рон. Скільки років має справу з магією, а й досі ще мислить як реаліст.

– Можливо, якби це був не магічний злочин, то все дійсно було б дивним. Але коли щось стосується магії – не існує такого поняття, як дурниця.

– Певно, ніколи не зможу осягнути цю вашу магічну філософію, – криво всміхнувся. – Але якогось дива ваша магія обрала саме мене. Мушу тепер з цим возитись…

– Яка знайома пісня, – всміхнулася, а саму сум проймав за тими нашими перепалками.

Він мені здавався таким зарозумілим і надто правильним, а я його страшенно бісила своєю неорганізованістю та магією, бо не завжди хотіла щось там пояснювати. Притирання в нас було гучним. Бідолаха Віл навіть деколи вуха закривав через наші сварки. А потім чомусь усе змінилося. Так буває… Кохання приходить, не питаючи, чи готові ми до нього. Ми може й не були готові, але пірнули в нього різко й з головою. Навіть зараз, сидячи тут, переживши все те, що й ворогу не побажала б, навіть тепер я ні про що не шкодую.

– Макс пише, – звернувся до мене Рон, вказуючи на свій телефон. – Запитує, чи не турбуватиму я його сьогодні й ще кілька днів. Хоче гайнути до океану.

– Він мені треба ще, – витягнула телефон, щоб подзвонити некроманту. – Зараз сама з ним поговорю.

Кілька гудків і єхидний голос Макса чує, певно, вся бібліотека.

– Норо, любонька! Перший дзвінок за п'ять років! Це мені сниться чи я, може, вмер і опинився в раю?!!

– Сонце моє, давай без прелюдій, – хмикнула, згадуючи, як ми з ним раніше жартували. – Твоя відпустка до океану переноситься.

– Починааається, – зітхнув максимально трагічно. – Відьма в ділі й спокою не буде нікому. Що там вже? Нова жертва? Чи ти у своєї покійної бабці хочеш запитати де вона золото заховала?

– Дуже смішно. Мені треба зв'язок з давно померлим…

– Наскільки давно? – запитав Макс з осторогою.

– Кілька сотень років тому, – відразу прибрала від вуха телефон, бо знала, що буде вереск.

– Я ненавиджу працювати з прахом!!!

– Максе, це дуже важлива справа.

– Хто це?

– Казкар, Альберт Краус.

– Чудесно, – без ентузіазму прокоментував. – Ви в бібліотеці? Зараз приїду.

– Потім зустрінемось, – спробувала відмовити його.

– Е ні. Я хочу до океану. Тому справу цю ми вирішимо сьогодні.

Кинув слухавку, а я трохи винувато глянула на Рона.

– Їде сюди? – не надто щасливий він від цієї перспективи.

Макс у людних місцях – то суцільна катастрофа і вічний перфоманс. Було вже кілька випадків… за які мені й досі соромно і в тих районах міста я не дуже люблю з'являтись. Будемо сподіватись, він не поставить з ніг на голову магічну бібліотеку, бо сюди таки я мушу навідуватись.