Розділ 8

Елеонора.

Вибігла з будинку й мало не впала на рівному місці. Рон вже чекав на мене біля свого джипа. Злий як тисяча чортів…

– Не варто було приїздити, – мовила замість привітання.

– Тоді б ти хіба під вечір явилася, – буркнув і сів у машину.

Теж сіла. А які в мене ще були варіанти?

– Що там з книгою? – запитав, виїжджаючи на дорогу.

– Поки нічого. Треба говорити з автором, – коротко відповіла.

– Він точно покійник, – хмикнув Рон.

– Спочатку пошукаю щось про нього в бібліотеці, потім ми з Максом спробуємо знайти спосіб з ним зв'язатись, – знизала плечима.

– Гаразд, але спочатку третій рівень. Сьогодні ми вже маємо перепустку.

Рон радів, а я намагалася залишатись спокійною й не видати свого хвилювання…

Ян Вайтер – це саме той негідник, за яким ми ганялися майже рік. П'ять років тому цей маг вирішив, що він має право стати всемогутнім. Інколи у всіх їде дах, але коли ти маєш магічні здібності й багато знань та купу образ… це може привести до неприємних наслідків.

Я знала Яна. Це був слабкий хлопчина. Худенький і вічно хворий. Він не витримував власної ж сили. Фактично вона поступово його вбивала, про що ми вже згодом дізналися. Також дізналися й про цькування з боку сильніших, котре й спровокувало його психоз та нав'язливе бажання стати сильним й покарати усіх кривдників. Ян розробив чіткий план та поступово рухався до своєї мети. А ми довго намагалися вислідити злочинця, котрий готував відкриття порталу у потойбіччя…

Тепер він позбавлений сил і навічно замкнений у магічній в'язниці. Але проблема в тому, що Ян бачив тоді те, про що Рону не можна розповідати.

Його привели до спеціальної кімнати для зустрічей.

– Охо-хо, які люди, – скривився Ян, як тільки побачив хто саме до нього прийшов.

Рон сидів за столом, я стояла поруч.

– Сідай, Яне, – спокійно звернувся до хлопця Варден. – Є розмова.

– Сяду, – всміхнувся Ян. – Звісно ж сяду. Самому цікаво, чим це я зобов'язаний? Тільки давайте без еліксиру правди, – скривився, коли побачив, що я дістала склянку з блакитною рідиною. – Воно дуже гидотне на смак. Я й так вже розказав усе, що тільки міг.

– В місті вбивають відьом, – почав говорити Рон. – Ми маємо впевнитись, що ти до цього не причетний.

– Я? Аха-хах, – він був таким худорлявим, що від його сміху було видно кожну кістку щелепи. Моторошне видовище. – Яким боком я до того можу бути причетним?

Я мовчки дала ментальний наказ відкрити рота й влила в нього зілля.

– Відьма, – прошипів Ян, коли знову мав змогу говорити. – От і добре, що вас вбивають. Так вам і треба!

– Ти причетний до вбивств відьом? – тим часом запитав Рон. – Знаєш того, хто це робить?

– Ні, не причетний і не знаю. Я тут взагалі нічого не знаю. Краще б вже вбили, ніж таке життя. Безсердечні!

– Ходімо, – голос зрадницьки підводив. – Він нічого не знає.

– Це може бути демон? Той, якого ти так хотів призвати у наш світ? – не поспішав здаватись Рон.

Ян перевів погляд на мене.

– Ти не могла йому пояснити, що демони просто так не приходять? І нащо їм відьми взагалі? Вони полюють за тілами, добровільними жертвами або емоціями, душами на крайній випадок. Портал теж не кожен зможе відкрити. Та й для цього відьом би не вбивали. Норо, просвіти свого коханого що і як.

– Ми вже давно не разом, – жорстко зупинив Рон Яна.

– Серйознооо, – негідник хитро на мене скосився, а я швидко провела долонею по шиї, відчуваючи буквально кожну краплину холодного поту на своїй спині. – Цікаво… цікаво, – мало не муркотів Ян. Його згаслі очі тепер засвітилися інтересом. – То виходить, тоді мені не здалося і Велхар…

Я мусила це зробити, інакше б була біда. Ян закашлявся, бо йому перекрило дихання.

– Це ти? – Рон обернувся до мене. – Навіщо ти його зупиняєш?

– Бо мені важко, – гарячково вигадувала хоч щось. – Нащо, Роне? Навіщо підіймати минуле? Був важкий поєдинок. Я там мало не вигоріла, закриваючи портал, поки ти валявся без свідомості. Давай просто підемо звідси? Ти ж бачиш. Це точно не Ян і з нашою новою справою він ніяк не пов'язаний. Демони тут ні до чого. Це я вже тобі кажу. 

Рон задумливо глянув на в'язня, котрий хапав ротом повітря, відновлюючи дихання.

– Йдіть ви до біса!! – захарчав Ян. – Горіть у пеклі!! Ненавиджу!! Усіх вас ненавиджу!!

– Гаразд. Певно, справді тут немає більше про що говорити, – погодився Рон.

Лише коли ми вже їхали в ліфті, я змогла трохи видихнути.

– В бібліотеку будемо заходити? – поцікавився Рон.

– Так, звісно, – змусила себе всміхнутись йому.

– Добре. Але спочатку до кав'ярні. Ти бліда дуже. Треба випити якийсь ваш магічний напій для відновлення енергії…

– Хвилюєшся? – хмикнула, не втримавшись.

– Звісно, – відразу ж погодився він. – Нам ще цілий день працювати. Не маю бажання тягати твою непритомну виснажену тушку.

Вийшов з ліфта першим, а я зі злістю перекривила його останню фразу і тикнула йому в спину непристойний жест. Це все від нервової перенапруги. Певно, справді варто щось таке випити.