Розділ 7

Елеонора

– Ти так себе знову доведеш, Норо, – бідкувалася моя подруга Кайла, поки заварювала нам зілля для кращої концентрації.

Друга година ночі, а я все ще продовжую гортати старий збірник казок та намагаюся зрозуміти чому саме ця книжка так резонує мені й в чому ж тут загадка. Всі казки перечитано по кілька разів, але це нічого для мене не прояснювало.

Подруга немов відчула мій пригнічений стан і приїхала рятувати мою пропащу душу.

– Я мушу це відчути, Кайло. Чому мене саме до неї притягнуло? Ти ж читала. Там звичайні казки й жодна з них мені ніяк не відгукується. Тільки книга в цілому.

Подруга розлила зілля і віддала мені чашку, всідаючись поруч на диван.

– Тобі б після такого дня відпочити спочатку. Можливо, й робота краще б пішла, – Кайла дивилася на мене жалісливо і цим вже дратувала.

– Тільки не починай, – випила зілля й скривилася від його гіркоти. – Хоч би підсолодила, – пробубоніла, відставляючи чашку та знов беручись до книги.

– Забулася, – нахмурилася подруга. – Бачиш! Навіть я вже нормально не здатна думати. А що тоді про тебе казати?

– Тоді їдь додому, – відмахнулася від її спроб вкласти мене в ліжко. Ніби я здатна заснути зараз.

– До чого тут це? – ображено дивилася вона на мене. – Я просто намагаюсь достукатись до твоєї раціональної частини мозку, Норо. Хіба не бачиш, що ти вже виснажена? Та тебе навіть зілля не бере. Нікуди ця книга не дінеться. Завтра, а точніше вже сьогодні зранку, продовжиш. Йди прийми теплий душ, а я нагрію тобі молока з кількома краплинками Сонника…

– Кайло, – зітхнула, розуміючи, що подруга має рацію. – Я просто не можу змусити себе, – замовкла, проковтнувши клубок, що перекривав мені горло. – Здається, це все через Велхара. Клятий демон! Втік прямо з-під носа.

– Добре хоч личину не вбив, – як завжди шукала позитив Кайла. – Верховна знає?

– Я повідомила їй, як тільки додому приїхала. Завтра там буде патруль, але сумніваюся, що Велхар буде знову світитись у тому місці.

– Заляже у комусь, – тепер вже Кайла зітхнула.

– Я була так близько, якби не натовп… боялася промазати. Якби паралізувала його личину і накинула сітку, Велхар би вже нікуди від мене не дівся.

– Ми впіймаємо його, Норо, – Кайла обійняла мене, розуміючи, як сильно мені сьогодні болить через того демона. – Обов'язково вислідимо. Він не здатен вічність блукати тут.

Вищий демон Велхар – це, мабуть, найперше, що мене тримало ще у цьому світі. Я не зможу існувати ніде, поки не відправлю його в потойбіччя. Але це важко зробити, бо він рідко видає свою присутність в обраній для проживання людині. Навіть маг спочатку його в собі не відчує, допоки той повністю не захопить його тіло. Велхар, захоплюючи чуже тіло, стає його розпорядником… Він вирішує, чи буде живою його обрана жертва, а відправити його додому можна лиш впіймавши особливими сітками, сплетеними з волосся архангелів, та провівши ритуал вигнання…

Тепер ці сітки завжди зі мною. Тепер я часто заглядаю перехожим в очі, в надії помітити в них підселенця. Знаю, що він завжди десь поруч зі мною… насолоджується, п’є як дороге вино моє страждання. Харчується моїм болем.

– Просто йди у душ, – Кайла силою видерла з моїх рук книгу і потягнула до ванної кімнати. – На сьогодні ти вже зробила максимум, Норо. А тепер змий з себе все зайве і не намагайся за одну ніч знайти відповіді на усі запитання.

Гарячий душ не дуже допоміг, на відміну від впертої подруги, яка, певно, кінську дозу Сонника мені в молоко влила, бо лиш зробивши кілька ковтків, мене зі страшною силою потягнуло в сон.

– Ах ти негідниця, – позіхнула, пізно зрозумівши її підступний план.

– Я мусила це зробити, – примовляла Кайла, під руку проводжаючи мене до ліжка. – Бо ти просто нестерпна відьма і не бачиш навіть до якого стану себе доводиш. Так і до магічного вигорання можна дійти.

Вона буркотіла, як моя мама в далекому дитинстві й так само дбайливо закутувала мене у теплу ковдру та поправляла подушку.

– Вранці я тебе приб'ю, – солоденько причмокнула, провалюючись у сон.

Але Кайли до ранку в моїй квартирі вже не було. Зате на кухні на мене чекав її фірмовий сніданок – млинці з полуничним джемом і ще гаряче какао на плиті. Пішла, певно, вже під ранок.

На книжці подруга залишила мені записку:

“Втекла, бо боялася твоєї розправи. Цілую в щічки, люба. Щоб все мені з’їла і ніякого зілля сьогодні! А щодо книги, можливо, справа в самому авторі, а не в казках?”

Спочатку посміхнулася від її турботи, а потім задумалася над останніми словами.

Знову взяла до рук казки. Книга резонувала, як і вчора. Автор казок – Альберт Краус.

– Що ж. Доведеться нам познайомитись ближче, пане Краус, – мовила сама до себе й пішла снідати.

Як не дивно, але я прокинулася. Отже, настав новий день, у вікно заглядає сонечко, непогода відступила і життя продовжується.

Часу на розкисання в мене немає. Кілька пропущених від Рона доволі так прямо натякають на те, що я сьогодні добряче спізнююся і це добром не скінчиться.

День буде важким, але це вже моя стабільність. А млинці, як завжди, смачні і я навіть добре поспала, завдячуючи своїй чуйній та впертій подрузі. Тому задерла свого носа, Норо, і вперед до колишнього!