Розділ 6

РОН

Він знову відчував себе цілковитим дурнем. Розхвилювався… а вона просто влаштовує своє особисте життя.

Зараз йому хотілося не магічною бібліотекою прогулюватись, а бути вдома і як слід відгамселити свою боксерську грушу. Так, щоб аж руки від болю відпадали. Біль фізичний – це єдині ліки проти клятих думок…

– Куди далі? – запитав Рон в Нори, котра немов бездумно йшла між полицями з книгами.

– Не знаю, – відповіла вона тихо. – Я маю щось відчути. Поклик… чи тяжіння якесь. Але поки все тихо.

– Можливо, твої думки просто іншим зайняті? – краще б він промовчав, та злість не давала Рону спокійно йти за нею.

Отримав у відповідь осудливий погляд.

– Коли я працюю, мої думки зайняті лише роботою, – кинула гордо й пішла вперед, не обертаючись.

Вперше потрапивши сюди, в Рона аж шия боліла від роздивляння, адже краю полиць з книгами навіть видно не було. Так само як і стелі. Високо вгорі все просто зникало у густому тумані, а тут, внизу, звідусіль чувся шепіт, немов тихе шурхотіння сторінок. Книги кличуть – колись пояснювала йому Нора. Виявляється, у кожної магічної книги є частинка душі її творця, тому вони, як живі люди, прагнуть до спілкування й уваги.

Вони понад годину так блукали між полицями, але Нора все ще нічого не відчувала, від цього починала дратуватись, тому Рон запропонував їй повернутись до читального залу, щоб там перепочити й заспокоїтись, а потім знову вже продовжити ці безцільні блукання.

На диво, відьма відразу погодилася.

– Не розумію, – розгублено говорила Нора, сідаючи за стіл для читання у першому ряду. – У твоєму кабінеті я чітко відчувала це місце. І раніше мене тягнуло сюди. А зараз… цілковита тиша.

Вона обхопила руками голову, схиляючи її до столу. Рон до болю закусив нижню губу, відвертаючись від відьми та силою блокуючи в собі бажання сісти поруч, обійняти й сказати, що вони з усім впораються. Так, як це він робив раніше. А вона тоді всміхалася, називаючи його незламною скелею, за якою їй не загрожують ніякі шторми… Гра, кожнісіньке її слово було просто грою. А він був лиш зручною маріонеткою у руках цієї вмілої лялькарки.

Тим часом до стійки бібліотекарки місіс Дорі підійшла мама з дитиною. Хлопчик років семи тримав у руках невелику книгу.

Рон і не звернув би на них увагу, якби Нора раптом не зацікавилася цими відвідувачами. Він добре вивчив її міміку й чітко розумів – навіть не дихає зараз. Точно щось магічне відчула. Завмерла. Прислухається до своєї реакції.

– Дякую за рекомендацію, Дорі, – звернулася мама хлопчика, забираючи в того книгу й віддаючи її бібліотекарці. – Чудовий збірник. Половину казок я й сама раніше не читала…

Нора різко скочила з місця й поспіхом перехопила книгу.

– Я візьму її, Дорі, – нервово всміхнулася бібліотекарці. – Запиши на мене.

– Добре, – збентежено відповіла жінка, поки відьма вже крокувала до виходу.

Рон ввічливо попрощався й пішов наздоганяти Нору.

– Може, поясниш хоч щось? – вимогливо дивився на відьму детектив Варден, зупинивши її та відвівши у закуток, де не було так людно.

– Це вона, Роне, – Нора була настільки знервованою, що навіть краплини поту виступили на її чолі. – Її я відчувала.

– Казки? – скептично глянув на стареньку потріпану дитячу книжечку.

– Це не ваші звичайні казки. Це історії, написані для світу чародіїв. І від цієї книжки в мене аж уся шкіра зачесалася. Розумієш? В ній щось є…

– Тоді чому ти так поспіхом залишила бібліотеку?

– Бо мені треба тиша. Не в сенсі без галасу, тиша магічна. Тут звідусіль фонить, і книги шепочуть… треба залишити це місце, бо так я не зможу розібратись зі своїми відчуттями.

– Гаразд, тоді перенесемо візит до Яна на завтра, – прийняв рішення Рон. – Можливо, я якраз домовлюся про перепустку, – витягнув мобільний, щоб написати Головному про дозвіл на відвідування підземеллля третього рівня. – Ходімо, підкину тебе додому.

– Так, – все ще нервово говорила Нора. – Додому. Там я зможу зосередитись.

– Місце проживання не змінювала? – ніби між іншим запитав Рон, коли вони вже йшли до виходу.

– Ні, – тихенько відповіла Нора, притискаючи до грудей книгу, немов якийсь скарб.

Він не зачіпав її усю дорогу, бо знав, що їй важко. В такі моменти відьму завжди накривало і треба було докладати зусиль, щоб впоратись з хаосом думок та впливом тої магічної інтуїції.

– До завтра, – все, що відповіла Нора, коли вилазила з машини.

– Як щось зрозумієш – подзвони сьогодні, – сказав Рон, закрив двері й натиснув на газ.

Швидше. Якомога швидше віддалитись від цього місця і від неї.

Рон був злий. Гатив руками по керму й кричав на все горло. Його зсередини розривало від огиди до себе. 

Вона зрадила йому, розтоптала душу і серце. Вона сміялася йому в очі, коли зізнавалася, що ніколи не відчувала до нього чогось більшого за звичайну хіть. Вона навіть сьогодні зірвалася й побігла наздоганяти свого чергового коханця… а він настільки безнадійний, що ледь стримав себе, щоб не пригорнути її до себе. Ледь стримався, щоб не піти за нею у квартиру.

Дідько! Та він навіть зараз переживав, чи впорається вона з тою своєю клятою відьомською інтуїцією…

Різко натиснув на гальма, зупиняючись біля узбіччя…

Вийшов з машини, щоб провітрити мізки. Вітер посилювався і зараз це саме те, що потрібно було Рону. Нехай би з ніг збивав і до кісток пронизував, аби лиш забрав з нього це паскудне відчуття.

Отямився Рон лиш тоді, коли зрозумів куди саме він фактично на автоматі приїхав. Серед пожовклого листя лежав її подарунок – мініатюрний казан, який він не міг тут лишити.

“Мінус в тому, що ти ніколи не зможеш позбутись мого запаху…”