Розділ 5

Елеонора

Сьогодні знову була непогода. Вийшовши на вулицю, мимоволі здригнулася від пронизливого вітру й зупинилася, щоб застібнути куртку.

– Довго тебе чекати? – невдоволено окликнув мене Рон, відкривши водійські двері свого незмінного джипа.

Підняла очі й відчула, як стискається серце від спогаду:

“– Коли ти заміниш цього звіра на нормальну машину? – я була така капризна у той день, а він як ніколи багато усміхався.

– Розкриємо справу, одружимось, – потягнувся й ніжно поцілував, затримавшись, щоб вдихнути мій аромат. – Тоді й заміню на щось комфортніше. Дітей у ньому буде дійсно незручно возити…

– Яких ще дітей? – так безтурботно, як з ним, не сміялася більше ніколи.

– Наших, – безапеляційно заявляв і сяяв від щастя. – Сина і доньку.

– Ти диви, як все вже продумав, а пропозиції мені ще не робив ніби чи може я проспала цей момент?

Знову поцілував, цього разу довше…

– Не проспала, хоч ти й ще та соня, моя люба. Але я хочу, щоб це все було не поспіхом і не коли над містом висить така небезпека. Ми маємо насолодитись цим моментом. Я все продумав, Норо. Тобі точно сподобається…”

На жаль, я так і не дізналася, що він там придумав.

Кілька разів кліпнула, щоб прийти до тями, й, викинувши з голови кляті спогади, швидко застрибнула на переднє пасажирське сидіння.

Він відразу ж трохи нервово рушив з місця.

Їхали у суцільній тиші, але я дещо помітила і намагалася себе вмовити мовчати. Просто промовчати… Та це було надто важко.

– Чому не викинув? – все ж поцікавилася, махнувши головою, вказуючи на мініатюрний відьомський казан, оздоблений зеленими камінцями.

Мій подарунок. Колись зробила йому такий ароматизатор для машини. І подарувала зі словами: “Плюс у тому, що він пахнутиме вічно. Мінус в тому, що ти ніколи не зможеш позбутись мого запаху”. Жартувала тоді, а він серйозно відповів: “Не бачу ніяких мінусів…”

– Це? – ніби вперше побачив казанець на ланцюжку. – Забув, певно, – знизав плечима.

– Забув?

– Забув, хто подарував мені його, – не дивлячись на мене, двома пальцями підхопив казан і, відкривши вікно, просто на ходу жбурнув його кудись у листя на узбіччі. – Все, – видихнув і байдуже глянув на мене. – Проблем нема.

– Нема, – ледь всміхнулася.

Мало хто знає, та саме за усмішкою найлегше сховати гіркоту.

Взяв і викинув… ніби непотріб, про який просто нагадали.

“А ти чого від нього очікувала, Норо?”

Звісно, краще б викинув цю дрібничку раніше, а не зараз. Немов всі ці роки саме цього моменту й чекав…

Всю подальшу дорогу я просто дивилася у вікно, поки ми не приїхали на місце.

Вестмортський музей історичної спадщини – це одна з найстаріших та найвідоміших культурних споруд Норт-Тауну. За величним фасадом та білими колонами зберігаються не тільки історичні документи, старовинні книги, рідкісні артефакти, картини та приватні колекції, а й уся історія магії знаходиться тут, на першому рівні підземелля. 

Зайшовши до холу музею, ми лиш махнули консьєржці й направилися до не таких примітних дверей, за якими й починалася справжня цінність цієї древньої споруди.

Відразу за ними був ліфт, але непростий. Якщо хтось із зівак раптом загляне сюди, то побачить лиш глуху стіну і подумає, що це щось типу гардероба чи комірки.

Двері у світ магії були не для всіх, саме тому їх охороняв дух, котрий фактично і був цим магічним ліфтом.

Лиш зайшовши усередину, ми почули ввічливе звернення:

– Міс Елеоноро і містер Рон Варден, я радий знову бути вам у пригоді.

– Вітаю, Олафе. Нам на перший рівень, будь ласка.

– Олаф залюбки вас доправить на місце призначення, – почувся, як і завжди, приємний голос духа.

– І на третій рівень доправиш? – криво всміхнувшись, поцікавився Рон.

– З перепусткою, звісно ж, без проблем відвезу.

Трохи осудливо глянула на Рона.

– Що? – прошепотів він. – Варто ж було хоч спробувати.

На першому рівні, як і зазвичай, було людно й галасливо. Відьми, маги, перевертні різної масті, вампіри й некроманти та інші не зовсім люди тут почували себе розслаблено й часто спускались під музей, щоб просто цікаво провести час.

Крім найбільшої магічної бібліотеки, на цьому рівні також знаходилися найпрестижніші магічні крамниці, також приватні спеціалісти орендували тут собі кабінети, а між тим усім було купа кав'ярень, де окрім кави можна було пригоститись різними зіллями легкої дії на кшталт звеселяючого киселю чи настоянки з ягідок молодиць, котра на кілька годин розгладжувала усі зморшки та прибирала сивину.

Звісно ж, це місце було збільшене в десятки разів просторовою магією, а ще тут завжди був день без світла. Воно тут було нізвідки й це безмежно всіх дивувало. 

Колись і Рон гуляв зі мною й не міг повірити, що таке місце може дійсно існувати прямісінько під звичайним музеєм. Тепер він вже беземоційно йде у напрямку бібліотеки й нічому особливо не дивується. А я лиш зараз зрозуміла, що за ці роки тільки кілька разів сюди спускалася…

Нам залишилося пройти декілька метрів і за рогом вже була та сама бібліотека, як раптом я вичепила у високому чоловікові, котрий саме всміхався милій продавчині співучих булочок, щось знайоме. До болю знайоме… Личина! Це явно була його личина.

Невже це він? Невже наважився спуститись у лігво магії? Як?! Дідько! Скільки років пошуку, а він тут ховається? Як я не додумалася до цього?!

Різко зірвалася з місця, але Рон встиг перехопити мене за руку.

– Ти куди це стартуєш?

– Потім, Роне, потім поясню, – гарячково відповідала, намагаючись не втратити з поля зору того чоловіка у темному костюмі. – Все потім. Тут почекай. Я зараз.

Побігла, на ходу вже шепочучи паралізуюче заклинання. Накручувала рукою згусток своєї сили, щоб вчасно в нього запустити. Іншою діставала сітки. Все тіло трусилося від перенапруги, але в мене не було можливості схибити. Не тоді, коли він був так близько. Не у цю мить.