Розділ 4

– Олівія не була оригінальною, – звалившись на стільці, почав свою доповідь Макс. – Йшла на побачення, була вся в передчутті, а тут раптом дитятко. Вона зупинилася і далі темрява. Не пам'ятає що було потім і хто її вбив.

– Дитина, – роздумуючи, тихо повторив Рон. – Чому саме дитина? Кожного разу дитина…

– Наше слабке місце, – неохоче відповіла. Але зараз не до особистого. Лиш максимальна співпраця дасть результат. – Відьма ніколи не пройде повз дитини. Відьма завжди допоможе дитині… і відьма не зможе відразу відчути небезпеку від дитини. Навіть знаючи про можливу небезпеку, інстинкт відьми не дасть їй зреагувати на дитину, як на ворога. Це наша сутність. 

– І їхній гачок, – додав Віл, котрий стояв позаду Рона, спираючись на шафу з усілякими дрібницями.

– Мене більше дивує чому вони нічого далі не пам'ятають, – став більш серйозним Макс. – Це ненормально. Я ж насправді у цьому ділі не з душею розмовляю і не зі свідомістю, котру можна стерти, а душу змусити мовчати. Я запитую тіло. Тіло завжди все пам'ятає. Особливо свіженьке… Воно мало б всмоктати в себе останні події свого життя. Так завжди відбувається, а тут тиша і темрява.

– Бо все так і було, – холодіючи, склала до купи те, що вже знала і слова Макса.

– Тобто? – Рон вперше подивився мені в очі, але зараз мене до кісток проймало жахливе усвідомлення.

– Життєва сила відьми, – почала їм пояснювати. – Її важко забрати, якщо відразу вбити відьму. Тому тіло, крім дитини, нічого не пам'ятає… бо його вбивали ззаду, непомітно і поступово витягуючи усю силу. Воно просто опинилося у темряві й тиші.

– Що це за сила така? – поцікавився Віл.

– Ти ж ходиш ще у спортзал? – спитала, а він трохи зніяковів.

– Нуу, намагаюся… хоча б раз на тиждень…

– Так от, для занять там ти використовуєш свою енергію. Ти не підеш у спортзал, якщо зовсім виснажений і здатен лише дістатись до дивану, прихопивши з собою шматок піци.

– Та певно що, – пробубонів Віл.

– Така ж енергія треба відьмі для роботи з магією. Вона відрізняється від простої людської, але принцип той же. Без цієї енергії – життєвої сили, відьма не відчуває контакту з магією і не може її застосовувати. Але якщо забрати її усю до краплини… відьма помирає. Це як людина без крові.

– І це до біса сильна істота робить, – додав Макс. – За своє довге життя я таких умільців не зустрічав. Навіть демони та потойбічні тварюки на таке не здатні. Щось нове…

– Або щось дуууже старе, – мовив Рон.

– Схиляюся до твого варіанту, – погодилася з ним. – Загалом можна зараз зробити висновок, що у місто прибула певна істота, яка хоче пробудити щось, що знаходиться у межах Норт-Тауна.

– Так, – махнув, погоджуючись, Рон. – За ці пів року я всі інші варіанти розглянув. Весь наявний магічний світ, усі, хто хоча б якось пов'язані з магією у Норт-Тауні, перевірені мною особисто. Портали більше у потойбіччя ніхто не відкривав, тому шукати треба…

– В музеї, – перебила його, бо відчула той самий поштовх інтуїції, котрий спав усі ці роки. – Нам треба до Вестморського музею, Роне. Відповіді там.

Підвелася на ноги й не стрималась від усмішки. Неймовірно! Лиш кілька хвилин поруч з ним і моя відьомська інтуїція знову відкликається та готова нам допомагати.

Це щось схоже на видіння, тільки без яскравих картинок у голові. Просто в рандомний момент я розумію куди рухатись далі. З'являється чітка думка і поколювання у грудях. Чому? Чому все це працює тільки поруч з ним?! Тоді теж працювало і зараз, після стількох років…

Верховна знала відповідь, але не хотіла мені розповідати. Вона й тоді знала, що в нас все вийде, що саме наша співпраця дасть результат…

– Впевнена? – запитав, а я вже бачила, як знайомо спалахують його очі.

– Так. Це те саме відчуття. Ми їдемо до музею, там щось має бути, – відповіла, хапаючи та вдягаючи свою шкірянку.

– Максе, ти вільний. Нагорода на карту, як завжди, – звернувся Рон до некроманта, теж поспішно збираючись.

– Та не треба, – відмахнувся Макс. – Нічого ж нового не дізнався. А нагороду я й так отримав, – хмикнув загадково.

– Яку це? – зупинився Варден.

– Клариса, – ширше посміхнувся некромант. – Я пообіцяв їй каву на знак вибачення. А це привід знову навідатись до цієї жахливо сердитої жінки.

– Вона тебе колись приб'є, – засміялася від душі й відразу ж зловила на собі погляд Рона, але в ту ж мить він різко відвернувся…

– То моя мрія, – тим часом закочував очі й теж сміявся Макс. – Вмерти від ніжних ручок сердитої судмедекспертки, мммм, істинне задоволення.

Макс відправив мені повітряний поцілунок, махнув наостанок чоловікам і пішов першим.

– Я теж їду? – поцікавився в Рона Віл.

– Ні, ти допишеш за мене звіт, Віле, – дав наказ детектив Варден, направляючись до виходу.

– Як завжди, – зітхнув його напарник. – Нудна робота вся на мені.

– Ходімо, – звернувся до мене Рон, відкриваючи двері. – Зайдемо ще в гості до нашого спільного знайомого… Його я якраз не перевіряв.

– Ян без сил і за магічними ґратами, – відразу ж зрозуміла про кого каже Варден. – Він точно тут ні до чого.

– Можливо, але перевірити варто… Сподіваюсь, ти прихопила з собою свої чарівні скляночки?

– Вони завжди зі мною, – вказала на невеликий чорний рюкзачок, в який насправді влазило більше, ніж може здатись зовні. Магічне розширення простору дуже часто виручає. – Але до Яна нас можуть не пустити…

– З яких пір ти стала така правильна? – хмикнув Рон, йдучи до виходу з приміщення.

– Ніколи такою не була, – скривилася, крокуючи трохи позаду нього.

– Так ото ж, Норо.

Він був спокійним, я ж почала трохи нервувати. Бо Ян один з тих, хто знав правду… Не те щоб йому було вигідно щось розповідати, та й деталей він точно не знає. Але може ляпнути зайве і це мене трохи напружувало.

З якого це дива Рон взагалі вирішив знову підняти справу Яна? Там все й так ясно. Він буде гнити залишок свого життя у в'язниці для магічних злочинців, що якраз розташована під Вестмортським музеєм, в підземеллях на третьому рівні.