Розділ 3

Не думала, що це буде настільки важко. Скільки часу минуло, але варто було мені опинитись з ним за одним столиком, і всі спогади нахлинули на мене, немов справжнє цунамі.

Я йшла й навіть не відчувала холоду від наскрізь промоклого тіла. Дощ лупив мене по обличчю, а я з радістю підставляла його під холодні краплі. Бо треба прийти до тями. Треба зібратись і не розкисати. Треба бути сильною… Як і завжди.

Він дивився на мене саме так, як я й очікувала – суміш байдужості та легкої огиди. Йому було неприємно знаходитись там, бачити мене знову. Знову говорити зі мною. Але нас звели непереборні обставини й тепер шляху назад немає.

Перша зустріч минула. Було важко, та, можливо, тепер все налагодиться і ми зможемо працювати. Просто треба уявити, ніби він байдужий мені. Я так вже робила… сотні разів. Це вже моє особливе вміння. Тому маю впоратись. Як і завжди…

Гарячий душ вдома не зігрівав. Здавалося, ще трохи і я ошпарю себе, але холод з мене відмовлявся виходити. Закуталася в теплий м'який халат і у ковдру, всідаючись на потріпаному життям жовтому диванчику. Взяла до рук своє чергове капучино і бездумно сьорбала його… поки дощ продовжував плакати за мене. Нехай плаче. Йому можна. Мені ні…

Дзвінок мобільного почула не відразу, бо кинула його у коридорчику, приваливши зверху курткою і рюкзаком з моїм стандартним відьомським набором необхідних магічних речей.

– І року не пройшло, – почула в телефоні незадоволене бубоніння подруги. – Я вже збиралася стукати до тебе ментально.

– Кайло, – зітхнула я втомлено. – Ти ж знаєш. Ментальні напади я присікаю дуже жорстко. Побережи свою симпатичну голівоньку.

– Я тебе не боюся, – хмикнула вона. – Краще скажи мені… це правда?

Кайла далі нічого не казала, але її тон дав мені зрозуміти – вже всі відьми знають про мою майбутню співпрацю з Роном Варденом.

– А ти сумніваєшся? – намагалася не видавати свій розбитий стан. – Це було питання часу…

– І кількості жертв, – додала Кайла. – Хоч я чудово усвідомлюю необхідність вашої спільної роботи, але в мене всередині все стискається лиш від думки, що тобі доведеться знову бути поруч з ним…

– Я готова до цього, – голос мій звучав спокійно і, як мені здавалося, доволі впевнено. – Вже скільки років минуло, Кайло. Не розводь трагізм на рівному місці.

– Хочеш, я приїду? – подругу було важко обманути просто спокійною інтонацією.

– Ні, – відповіла твердо, бо й справді не хотіла зараз нікого бачити. Навіть її. – Завтра буде важкий день… хочу відпочити.

– Люба, – ніжно мовила подруга. – Ти в мене дуже сильна. Але не забувай, що я з тобою. Тоді випливли й цього разу я не дам тобі втонути. Зрозуміла мене?

– Слухаюся, мій генерале! – всміхнулася у телефон, відчуваючи, як нарешті починаю зігріватись.

Тепло приходить не ззовні… спочатку воно має зародитись всередині.

Я була у добрих відносинах майже з усіма відьмами Норт-Тауну, але завжди енергійна та як та квіточка ніжна Кайла займала особливе місце в моєму серці. Я вважала її молодшою сестричкою і саме вона п'ять років тому повернула мене до подоби нормального життя. Ми довго жили разом, поки її в мене підло не викрав та не закохав у себе тепер її наречений Роберт. Звичайний смертний, проте з великими грошима та якоюсь там серйозною корпорацією за плечима. Відтоді моя дівчинка постійно була в роз'їздах і ми могли поспілкуватись хіба телефоном.

Відпочити перед важким днем мені так і не вдалося. Всі постійно повторюють, яка я сильна духом, а я буквально розкисла від лише однієї нашої зустрічі.

Звісно ж, на ранок зібрала себе до купи, замастила синці спеціальним кремом з магічним вдосконаленням його дії, й відправилася відігравати свою роль… Чи вистачить мене надовго? Не знаю. Можливо, просто згодом звикну й не буду кожен раз відшкрібати себе з ліжка. Перш за все в нас буде важке завдання і якщо повністю зосередитись на ньому, то можливо й спільне минуле дасть спокій нам обом. Хоча б на якийсь час…

Саме з такими думками й увірвалася до його кабінету. Ніколи не стукала й тепер не збиралася щось змінювати.

– Доброго всім раночку, – почала бадьоро. – Каву вам не брала, вибачайте.

– Привіт, Норо, – ввічливо привітався Віл.

Рон підняв погляд, коротко махнув і знов втупився у папери.

Байдуже знизала плечима й вмостилася на невеликому диванчику у кутку. Тут абсолютно нічого не змінилося. Він, звісно ж, поприбирав з поличок мої дрібнички, які я тягнула в його кабінет, щоб створити затишок, але в цілому все було на своїх місцях.

– То що там по справі Олівії? – поцікавилася у Віла.

Останню жертву, зовсім ще молоденьку відьмочку, я знала не дуже добре. Ми, може, лиш раз на загальних річних зборах перетиналися й навіть не розмовляли ніколи. Але від того мені її було не менше шкода і серце, попри всі зусилля бути неупередженою, боляче стискалося, а вся моя сутність вимагала справедливості, хоч розумом я вже усвідомлювала – справа не у відьмах, вони всі лиш ресурс для чогось значно більшого...

– Дівчина йшла на побачення, – почав розповідати Віл. – Хлопчина чекав її буквально за рогом.

– Ти знала її? – перебив розповідь Віла Рон.

Все ще не дивився мені в очі. Певно… треба звикати до саме такої нашої комунікації. А можливо, так навіть буде краще.

– Особисто ні, – відповіла я. – Не спілкувалася з нею, хоч, звісно, бачила її на наших щорічних зібраннях. Вона була зовсім ще юною… Ти вже відправив Макса до Клариси?

– Так. Скоро явиться зі звітом.

– А попередні жертви з ним розмовляли? – намагалася повністю переключитись на роботу й не думати про те, як важко мені на нього навіть дивитись.

– Так. Всі кажуть про дитину…

Рон не договорив, бо саме у цю мить до кабінету увірвався той самий Макс – один з найкращих некромантів Норт-Тауну, який колись дуже сильно напартачив і загримів до в'язниці. Рон витягнув його тоді й буквально зробив своїм особистим некромантом. Хоча Макс і не був проти. Сердечні розмови з покійниками були його улюбленим заняттям.