Розділ 2

РОН

Рон відчував себе останнім дурнем. Поки чекав на Нору, замовив їй її улюблене капучино, а потім змусив офіціантку прибрати його, лишивши тільки подвійне еспресо для нього.

Він подумки сварив себе за недоречне хвилювання, але нічого з цим зробити не міг.

На дворі ось-ось мав розпочатись дощ, чорні хмари перетворили день на вечір, а в їхній улюбленій кав'ярні нічого й не змінилося. Так само затишно, тепло, пахне смачною кавою і дуже людно.

Маленькі дзвіночки над дверима сповістили про прихід чергового гостя. Рон спочатку відчув її, а потім тільки побачив. Так було завжди й це нікуди не ділося… За п'ять років вона абсолютно не змінилася, та ж грайлива легка усмішка на вустах, те ж саме неслухняне хвилясте волосся і шкірянка. Його подарунок…

– Привіт, – бадьоро привіталася, сідаючи навпроти нього. – Довго чекав?

Дивно. Ніби й не було цих п'яти років. Наче йому все наснилося. Якби ж то.

– Як і завжди, – відповів нейтрально.

Натренована роками витримка зараз його добряче рятувала. Погляд лишався абсолютно байдужим, попри те, що в душу вже просочувався її запах. Саме такий, яким він його пам'ятав.

– Пробач, – ледь схилила голову на бік, – знову затори.

– Перейдемо до справи, – мовив Рон, бажаючи єдиного – чим швидше втекти звідси.

– Як бажаєш, – легенько знизала плечима.

– Мені потрібна твоя допомога, Норо.

Ледь помітно махнула рукою, утворюючи непроникну, непомітну для інших мембрану, щоб їх ніхто не міг почути. Рон завжди дивувався тому факту, з якою легкістю вона це робить – користується своїми здібностями, як він руками в побуті.

– Я знаю. Четверта відьма і жодних просувань у розслідуванні.

Звісно, вона знала.

– У вас є якісь здогадки?

– Тільки те, що це робить не проста людина. Істота не наша. Щось з'явилося в Норт-Тауні й воно до чогось готується.

– Знову портал у потойбіччя? – поцікавився Рон, намагаючись не розглядати її так прискіпливо та зосередитись на справі.

– Ні, цього разу щось інше, – відповіла вона задумливо. – Воно не забирає магію, не провокує негативні вібрації, а тільки відбирає життєву енергію відьми.

– І що це може значити?

– Можливо, готують чиєсь пробудження, – Нора говорила про це так буденно, ніби про кота розповідала. – Але це поки лише припущення.

– Від сьогодні справу офіційно передали мені, – Рон повідомив їй те, про що дізнався зранку.

– Довго ж вони тягнули, – хмикнула дівчина.

– Намагалися списати на випадковість та звичайний збіг, – таким же тоном мовив детектив. – Але, як ти розумієш, я й так займався розслідуванням. 

– Дай вгадаю. І ні до чого не прийшов? – всміхнулася, як колись.

Рону довелося нагадати собі хто саме сидить перед ним – оманливо ніжна дівчинка з холодним корисливим розумом, таким же серцем і чорною душею.

– Є деякі напрацювання, але вони не дають цілісної картини, – відповів, дивлячись так, немов перед ним зовсім чужа людина сидить.

Бо так воно й було. Він завжди був закоханий в вигадану Нору. В суцільну брехню, якою вона його дуже успішно годувала.

– Тому ти переступив через себе й навіть наважився звернутись до мене за допомогою? – як завжди пряма і погляд такий же – проникливий.

– Норо, – Рон зітхнув, переходячи до причини їхньої зустрічі. – Давай відверто. Була б моя воля, я б до скону віку не бажав би тебе бачити. Але ти сама маєш розуміти – відбувається щось дивне і це може привести до непередбачуваних наслідків. Як би мені не хотілося визнавати, але ми були хорошою командою і зараз ти знову… потрібна мені, Норо. Для розслідування. 

– Останнє міг би й не додавати, – скривилася вона. – Я й так це розумію. Моя ееем начальниця теж дуже вірить у нашу спільну роботу, тому я скажу тобі так, Роне. Ми спробуємо. Сподіваюсь, в нас знову все вийде.

– Я теж на це сподіваюсь, Норо, – Рон вже ледь витримував і дуже хотів звідти піти. Перша зустріч йому давалася дуже важко, хоч зовні він був як ніколи спокійним і холодним.

– Тоді до завтра? – вона легенько скочила на ноги, розриваючи захист від прослуховування. – О котрій починається робочий день? О восьмій?

– Ти не прийдеш о восьмій, – бовкнув раніше, ніж подумав про це.

– Твоя правда, – підморгнула йому. – Але о дев'ятій я точно вже буду готова до роботи.

Звісно ж, він пам'ятав, як сильно вона обожнює ранковий сон…

– До завтра? – запитала вона.

– До завтра, – байдуже відповів Рон.

Треба було просто дочекатись, поки відьма залишить кав'ярню і піти звідти, але щось немов змусило його окликнути її.

– Норо, – тихо погукав, проте вона почула й обернулася. – Чому й досі носиш її? – вказав поглядом на шкірянку.

– Бо зручна, – всміхнулася наостанок й просто пішла собі за двері.

Зручна… Для неї вона нічого не означає. Просто зручна річ.

Рон гірко всміхнувся й залив у себе залишки холодного еспресо, а пам'ять вже підкидала йому картинку минулого, в якому вони разом, сміючись та цілуючись, обирали їй цю шкірянку. Можливо вона й не пам'ятає звідки в неї ця куртка, на відміну від нього. Рон і хотів би та не міг нічого забути. 

Бісова пам'ять.