Пролог

Рон Варден

Вже перевалило за північ, але Рон продовжував сидіти у своєму кабінеті й роздивлятись фото з останнього місця злочину. Третя відьма за пів року…

Все вказувало на серійного вбивцю, і лиш звичайні слідчі не бачили жодних збігів. Просто три молодих дівчини, вбиті різними способами, і ніякого зв'язку між жертвами. Окрім дуже явного магічного сліду, котрий не всі можуть помітити.

Магія завжди була присутня у житті Рона, хоч сам він не володів нею, але мав особливий захист від її впливу, відчував магію, міг вислідити й за роки служби знав буквально всіх жителів Норт-Тауна, котрим пощастило родитись не просто людиною. Він знав, де вони збираються, чим заробляють собі на життя, як проводять час, знав також їхні слабкі місця, особливості та “зброю”, яка могла б їх зупинити. Жоден магічний злочин не проходив повз детектива Рона Вардена. Жодне чудовисько не лишалося безкарним. До цього часу…

У двері несміливо постукали.

– Заходь, Віле, – не відриваючись від фото, дозволив Рон.

– Як ти здогадався, що це я? – хмикнув його помічник Віл. – Цього разу навіть постукав інакше.

– От тому й здогадався. Тільки ти продовжуєш невпинно намагатись застати мене зненацька, – Рон всміхнувся одним кутом губ – фірмова усмішка завжди серйозного детектива Вардена.

– Я з поганими новинами, – тим часом зітхнув Віл і поклав на стіл новий знімок. – Четверта. Цього разу без жодних ознак насилля і прямісінько на алеї усіх закоханих.

– Та що в центральному парку? – перепитав детектив, беручи знімок. Він відразу відчув особливе тепло з легким пощипуванням долоні. Знову відьма.

– Так. Годину тому, – зітхнув напарник Віл. – Клариса вже там, і ти ж розумієш – ця справа вранці перекочує до тебе.

Клариса була судмедексперткою, яка, так само як і Рон, бачила трохи більше, ніж інші. Але вона була слабкою у цьому плані, проте саме через цю жіночку Рон зазвичай і отримував на свої плечі справи з магічним слідом.

Варден не роздумуючи набрав її мобільний.

– Я думала, ти хоч до ранку почекаєш, – хмикнули на тій стороні.

– А є сенс? – втомлено поцікавився Рон. – Що там, Кларо?

– Молода зовсім, сяйво ще не покинуло тіло. Магія досі в ній. Очі скляні й налякані. Схоже на серцевий напад.

– Серцевий напад у відьми? – скептично запитав детектив.

– Ти ж розумієш, це діло офіційно закриється, раніше, ніж я поставлю діагноз.

– Розумію. Чекаю від тебе повної інформації, Кларо. І зранку ще прийде моя людина…

– А хіба твоя людина вже не наробила світлин з усіх можливих ракурсів? – з піддівкою запитала жінка, яка добре знала, як саме працює Рон.

– Це буде інша людина…

– Тільки давай без отих фокусників, – відразу ж запротестувала Клариса. – Мене потім ще пів дня трусить.

– Ніяких фокусників, Кларо… Тільки один твій старий знайомий завітає, з трупом поспілкується, а далі ти продовжиш робити свою роботу.

Вмовляння – це зовсім не козир Рона, проте й в Клариси виходу немає. Лишається тільки обурюватись задля годиться. Бо всі знають, що у детектива Вардена необмежені повноваження у тих справах, де замішана магія.

– Боже, дай мені сили витримати того навіженого, – зітхнула Клариса й поклала слухавку.

– Що робитимеш? – відразу ж поцікавився Віл. – Це вже точно не проста випадковість. Скоро вони самі до тебе за захистом прийдуть.

– Відьми? – уточнив Рон, перебуваючи більше у своїх думках. – Ці не прийдуть. Впевнений, вони вже ведуть своє полювання на вбивцю.

– Не знаю, чи варто про це говорити, – почав Віл, але Рон відразу ж роздратовано його зупинив.

– Не варто, Віле.

– Ти ж розумієш? Вона може бути корисною…

– Ні й ще раз ні! – Рон нервово скочив на ноги й відійшов до вікна, де вітер оскаженіло зривав жовте листя з дерев і воно падало у світлі нічних ліхтарів.

Цього року осінь прийшла дуже рано… Чергова осінь, а за нею зима… робота і порожнеча у душі.

– Ти сам мені часто кажеш, що особисте треба лишати поза роботою. Нора – це наш шанс розкрити вбивцю раніше, ніж він знову скоїть злочин.

– Не обговорюється, – чіткий наказ, але він не зупиняє Віла.

– Місяць, Роне. Від моменту останнього вбивства відьми пройшов лиш місяць. Маніяк явно прискорився. І в нас досі жодних адекватних зачіпок.

– Йди додому, Віле, – поки тихо мовив Рон. Та всякий добре знав цей особливий вкрадливий тон. За ним летітимуть голови.

– Можеш мене хоч побити, а я все одно скажу, – Віл теж піднявся і продовжив дивитись у спину свого начальника. – Наступною жертвою може бути вона. Ти готовий роздивлятись її фото?

Рон хотів закричати, але не зміг. Крижаний холод скував його тіло. Так працює тваринний страх. Детектив Варден щиро вірив, що давно втратив здатність відчувати щось подібне.

Двері гримнули, лишаючи Рона з останніми словами Віла. Це були кинджали у спину. І саме вони пробили його роками вибудовану броню.

П'ять років він тікав від думок про неї. П'ять довгих років він щиро вірив, що колись зможе забути її назавжди…

Три гудки і її ніжний голос пронизує його крізь телефон:

– Ти зберіг мій номер? – здивована, а Рон немов поперед себе вже бачить її образ.

У хвилястому темному волоссі заплутались листочки, очі такі ясні й великі, завжди ніби усміхнені, вуста іронічно скривлені, впертий ніс і запах… Дідько! Він згадав її запах!

– Забув видалити, – мовив холодно. – Нам треба зустрітись, Норо. Завтра. На нашому місці, опівдні.

Вимкнув телефон і ледь стримав себе, щоб не вибити ним вікно, де й досі йому ввижалася клята відьма, котра колись холоднокровно роздерла його душу і залишила на тому місці порожнечу.