Глава 8 Концерт

          Готельний номер потопав у м'якому ранковому світлі. Штори були наполовину розсунуті, і крізь скло прорізалися перші теплі промені сонця, ковзаючи по дерев'яній підлозі, бежевому килимі й столу, на якому стояла чашка запашної кави. Вона тримала її в долонях, вдихаючи терпкий аромат, який нагадував їй про спокійні ранки вдома, далеко від шуму міста та кілометрів, які вона зараз долала у своєму житті.

          Олена сіла на краю ліжка, глянувши у дзеркало навпроти. Вона виглядала втомленою, але не втратила своєї звичної врівноваженості. Замість паніки чи роздратування, які можна було б очікувати після подій останніх днів, у її очах світилася твердість. Вона була не з тих, хто зупинявся на півдорозі.

          Ранок вимагав їжі. Вона замовила сніданок у номер: омлет із сиром і зеленню, тости та ще одну чашку кави. Коли їжу принесли, Олена обережно розставила тарілки на столику, перевірила телефон, відсунула ноутбук убік і почала їсти, насолоджуючись кожним шматком.

          Їй здалося, що цей сніданок був мовчазним ритуалом перед новим викликом. Вона їла повільно, слухаючи, як за вікном гуде місто, яке ще прокидається. Вже майже допиваючи каву, вона раптом відчула вібрацію телефону на столі. Вона глянула на екран: номер був не записаним у контакти.

          — Да? — озвалася вона, притиснувши телефон до вуха.

          На іншому кінці пролунало жваве:

          — Ти коли до мене приїдеш?

          Олена напружилася на секунду, а потім розслабилася, впізнавши голос.

          — Діана? — здивовано промовила вона.

          — Ну а хто ж іще? Ти ж у Києві, правда? — голос сестри був теплим і водночас підкреслено образливим. — Я дізналася від мами. Чому ти мені не дзвониш?

          Олена відкинулася на спинку стільця і видихнула, намагаючись не засміятися.

          — Діанко, я тут у справах. Не хотіла тебе турбувати.

          — Турбувати? Та ти серйозно? Я тут у бібліотеках сиджу днями, роблю реферати, а ти навіть не запропонуєш каву випити разом!

          Сестра була молодшою за Олену на сім років і завжди знаходила спосіб виразити свою недолугу, але щиру любов. Її слова кололи, але ніколи не боляче — скоріше, жартівливо, з ноткою наївності.

          — Гаразд, — сказала Олена, усміхнувшись куточком губ. — Де ти хочеш зустрітися?

          — Біля площі, у тому кафе з червоними парасольками. Пам'ятаєш?

          Олена задумалася. Кафе було маленьким, затишним і захованим між старими будівлями. Вона навіть не знала, чи воно ще працює. Але її сестра мала талант знаходити такі місця.

          — Гаразд, я буду там через годину, — сказала вона, поглянувши на годинник.

          — Тільки не спізнюйся, а то я тебе більше небуду любити! — Діана засміялася, і телефонний дзвінок завершився.

          Олена поклала телефон на стіл і якийсь час дивилася на нього, задумливо перебираючи пальцями своє волосся. Її сестра була однією з небагатьох людей, поруч із якими Олена дозволяла собі бути м'якшою. З Діаною завжди було легко, навіть якщо вона іноді здавалась надто настирливою.

          Вона швидко зібралася: стримана біла сорочка, темно-сині джинси та зручні черевики. Перед виходом Олена ще раз глянула в дзеркало. Це була не та людина, яку вона знала в дитинстві, але десь там, у її погляді, ховалася та сама серйозність і спокій, що робили її сильнішою.

          Київ чекав. І ця зустріч із сестрою здавалася просто короткою паузою в її насиченому житті. Але глибоко в душі Олена знала: кожна розмова має значення. Особливо коли справа стосується сім'ї.

          Олена відкрила свій ноутбук, ковзнувши поглядом по клавішах, що вже виблискували від частого використання. Її пальці почали швидко набирати пошуковий запит: "кафе з червоними парасольками, Київ, біля площі." Екран миттєво загорівся результатами. Вона мимоволі хмикнула: місце, про яке говорила Діана, дійсно ще існувало. Воно виглядало навіть затишніше, ніж вона пам’ятала з минулих років, коли проїжджала повз, але ніколи не зупинялася.

          Олена закрила ноутбук, забрала сумку й покинула номер, не зупиняючись навіть біля рецепції. Місто зустріло її знайомим гулом: машини, шум натовпу й далекі крики вуличних музикантів. Усе це змішувалося, створюючи той ритм, який можна було любити або ненавидіти, але неможливо було ігнорувати.

          Олена викликала таксі через додаток. Очікування машини виявилося недовгим: білий седан під'їхав до готелю, і водій, чоловік середніх років із теплими карими очима, жестом запросив її сідати.

          — На площу? — уточнив він, коли вона сіла на заднє сидіння.

          — Так, там є одне маленьке кафе поруч, — відповіла Олена, трохи напружено.

          Водій кивнув, завів двигун і, відпустивши гальма, легко влився в потік. Вона дивилася у вікно, де за лічені хвилини миготіли вітрини, трамвайні колії й неспокійні вулички старого міста. Її думки були десь далеко: між минулими подіями й майбутньою розмовою з Діаною.

          Коли Олена вийшла з таксі й нарешті побачила те саме кафе, її губи мимоволі склалися в легку усмішку. Все було саме так, як описувала сестра: невеликий дворик, оточений кованою огорожею, столи під яскраво-червоними парасольками й аромат свіжозвареної кави, що линув у повітрі.

          — Оленко! — почулося з боку.

          Діана сиділа за одним із столиків, активно махаючи рукою. Її золотисте волосся блищало на сонці, і вона виглядала так, ніби тільки-но зійшла з обкладинки журналу для студентів. Весела, яскрава й трохи наївна — вона була протилежністю Олені, хоча їхні очі, однаково світлі й серйозні, видавали сімейну схожість.

          — Ну нарешті! — сказала Діана, коли Олена підійшла.

          — Я були невелечки затори, — виправдалася Олена, сідаючи навпроти.

          Офіціант підійшов до них із меню, але Діана вже знала, що замовляти: