Глава 7 Тіні дитинства

          Усе почалося з книжок. Товсті, запорошені томи з потрісканими корінцями, що стояли щільними рядами у маленькій бібліотеці її матері. Олена завжди жила серед книг, ніби вони були частиною її сім'ї. Її мама, працювала у сільській бібліотеці і часто брала доньку із собою.

          Коли їй було вісім, Олена вже знала алфавіт на кількох мовах і читала історії, які не призначалися для її віку. Але це було звичайним дитячим захопленням. Вона читала так, ніби ховалася в цих історіях, шукаючи відповіді на питання, які не могла поставити вголос.

          "Люди завжди залишають сліди", — казала її мама, перебираючи пожовклі сторінки старого детектива. — "У книгах, у промовах, які вони пишуть чи кажуть. Ти тільки навчись їх знаходити".

          Олена навчилася.

          Одного разу, коли їй було дев'ять, у селі зник хлопчик. Артем, її сусід, не повернувся додому після того, як пішов гуляти біля річки. Це стало шоком для невеликої громади, де всі знали одне одного. Дорослі почали обшукувати ліси та поля, а діти ховалися вдома, злякані можливістю, що хтось прийде і за ними.

          Але Олена не ховалася.

          Вона почала ставити запитання.

          — Тітко Галино, — звернулася вона до продавчині, яка завжди була на ринку. — Ви побачили Артема вчора?

          Жінка нервово пригладила хустку.

          — Та якби бачила, то сказала б вже.

          Олена помітила, як її пальці машинально стискають край столу. Вона збрехала.

          "Люди залишають сліди".

          Дівчинка повернулася додому, взяла з полиці товстий зошит і почала записувати все, що знала про зникнення. Вона слухала розмови дорослих, фіксувала їхні слова, помічала, хто нервує, хто уникає погляду. Її дитяча логіка була несподівано гострою.

          На третій день після зникнення хлопчика Олена привела батька до старого сараю на околиці села.

          — Артем там, — сказала вона, і хоча її голос звучав упевнено, її маленькі руки тремтіли.

          Батько спочатку не повірив, але коли він відчинив двері, хлопчик справді був там, переляканий та голодний. Його замкнув сусід, який сварився з батьками Артема через ділянку землі.

          Того вечора Олену хвалили всі: батьки, сусіди, навіть поліцейські. Але вона не відчувала радості.

          — Ти молодець, — сказала мама, коли вони залишились наодинці. — Але пам'ятай, що дізнаватися правду — це відповідальність. Не завжди те, що ти знайдеш, буде приємним.

          З того часу Олена почала уникати галасливих ігор з іншими дітьми. Вона знаходила затишок у тиші бібліотеки, де сторінки старих книжок ставали її єдиними друзями. Її цікавили історії про зникнення, загадки, детективи. Вона вчилася читати між рядками, помічати деталі, які інші ігнорували.

          І хоча з роками її любов до книг лише зростала, глибоко всередині Олена відчувала, що знання тягне за собою тягар.

          "Ти дуже серйозна", — казали їй подруги в університеті. "Тобі потрібно більше веселитися".

          Але вона лише посміхалася, відвертаючись. Вони не розуміли, що її серйозність — це не вибір, а необхідність. Вона завжди була тим, хто помічає більше, ніж потрібно. І часто це більше завдавало їй болю.

          Олена Соколова виросла, але її дитяча здатність бачити те, що хоронили інші, залишилася з нею. І саме ця здатність познайомила її того дня з Максимом, до тієї бурхливої ​​історії, яка тільки починала розгортатися.

          Олена Соколова мала красу, яка завжди здавалась ненавмисною, майже випадковою. Її світле волосся спадало хвилями, ледь торкаючись плечей, а великі очі кольору ясного осіннього неба здавалися занадто глибокими для її віку. В дитинстві їй часто казали, що вона "красуня", але Олена сприймала ці слова з холодним, майже скептичним виразом обличчя. Вона не любила компліментів і, здається, завжди несла в собі щось більше, ніж могла вмістити її дитяча постать.

          Її краса була тиха і витримана, як невеличке озеро в лісі. Вона не намагалася привертати увагу, але неможливо було не помітити виразності її обличчя — тонких рис, гострих скул, губ, які рідко усміхалися, але завжди видавали щось невловимо чарівне.

          Проте справжня її сила ховалася не у зовнішності, а в очах. У погляді, який, здавалося, проникав у душу, викликаючи легкий дискомфорт у тих, хто щось приховував.

          Олена була надто уважною до світу навколо. Вона помічала дрібниці, які для інших залишалися невидимими: як мати ставила чашку на стіл трохи різкіше, ніж зазвичай, коли була роздратована, як сусід затримував погляд на незнайомій жінці в магазині, або як звук кроків змінювався залежно від настрою.

          Ця уважність стала її захисним механізмом. Її батько був людиною суворою, з твердим характером, який не терпів заперечень. Його присутність завжди нагадувала про вітер перед бурею — начебто все спокійно, але кожна хвилина може змінити все.

          — Олено, не стій осторонь, допоможи матері! — часто звучав його голос, строгий і не терплячий.

          Вона слухалася, але не через страх. Вона розуміла, що так буде легше для всіх. Ще тоді вона навчилася підлаштовуватися під ситуації, мов той, хто грає шахи й завжди думає на кілька ходів уперед.

          У школі її серйозність часто відштовхувала однокласників. Вони називали її "дивною", іноді навіть "занудною". Але Олена не переймалася. Вона знала, що їхні дріб'язкові образи нічого не значать. Вона мала свій світ, і в ньому не було місця для дитячих жартів.

          Її характер формувався не лише під впливом суворого батька чи спокійної, розсудливої матері. Багато в чому її витонченість і гострота мислення з'явилися завдяки її любові до книг.

          — Чому ти читаєш так багато? — одного разу спитала сусідська дівчина, яка прийшла попросити допомоги з домашнім завданням.