Глава 6 Пам'ять і час

          Максимові було всього п’ять років, але світ навколо вже починав формуватися в чіткі форми й тіні, які залишали глибокий слід у його свідомості. Його мама, Оксана, завжди говорила:

          — Запам’ятовуй усе, Максимку. Найдрібніші речі. Бо саме вони, мій хлопчику, врятують тебе в найтемніші часи.

          Її голос звучав тихо, але впевнено, немов вирок долі. Вона сиділа навпроти нього на килимі в їхній маленькій вітальні, поруч із шафою, яку ще їхній дід власноруч зібрав із соснових дощок. На підлозі було розкидано кілька різнокольорових ґудзиків, старі ключі та пластикові солдатики, які Максим зберігав як скарби.

          — Дивись уважно, — сказала мама, її рука обережно перебирала предмети. — Я зараз усе це приберу, а ти скажеш, чого не вистачає.

          Максим кивнув, його маленьке серце билося швидко від збудження. Для нього це була гра, але в маминих очах, які блищали роздумами і тривогою, ховалося щось більше.

          Вона накрила предмети старою хусткою, потім швидким рухом забрала кілька з них. Коли хустка знову піднялася, Максим спохмурнів, напружено вдивляючись у розташування предметів.

          — Ключа і синього ґудзика, — впевнено сказав він через кілька секунд, його дитячий голос лунко відбився від стін.

          Мама усміхнулася, але в її очах промайнула ледь помітна тінь смутку.

          — Молодець, мій розумнику. Але запам’ятай: у житті зникатимуть не лише речі, але й люди. Інколи назавжди.

          Тієї ночі Максим лежав у своєму ліжку, дивлячись на темну стелю. Її слова крутилися у його маленькій голові, мов пожовкле листя під час осінньої бурі. Його дитяче серце ще не могло осягнути всієї глибини маминих уроків, але щось у них відчувалося важливим, наче частина чогось більшого, чого він тоді ще не міг зрозуміти.

          З роками ці вправи стали для них щоденним ритуалом. Мама навчила його запам’ятовувати деталі: як люди ходять, як розмовляють, як пахне повітря в певний момент. Вона казала:

          — Все навколо нас — підказка. Як сліди на снігу. Якщо навчишся бачити ці сліди, ніхто і ніколи не сховається від тебе.

          Тоді Максим ще не знав, що ці уроки не просто ігри. Це була підготовка. Підготовка до світу, де кожна дрібниця могла стати ключем до розгадки. І де одного разу він сам залишиться наодинці зі своїм умінням.

          Той вечір, коли вони востаннє гралися в запам’ятовування, залишився в Максимовій пам’яті назавжди. Теплий, здавалося б, звичайний день завершився буремною ніччю.

          Мама сиділа на кухні, на її обличчі застигла втома, яку маленький Максим ще не розумів, але відчував. Час від часу вона поглядала у вікно, наче чекала чогось — чи когось. На столі лежав її щоденник, у якому вона щось писала вечорами. Максим одного разу намагався зазирнути туди, але мама зупинила його з невимовним смутком у голосі:

          — Не зараз, мій хлопчику. Ще не зараз.

          Тієї ночі вона навчила його новій грі. Це був останній урок.

          — Максимку, зараз я розкажу тобі історію. Твоє завдання — запам’ятати кожну деталь, навіть ту, яка здається неважливою.

          Вона обережно підсунула до нього чашку з молоком, а сама сіла навпроти, спершись ліктем на стіл. Лампочка над їхніми головами миготіла, немов не витримувала напруги в кімнаті.

          — Колись був чоловік, який дуже любив свою сім’ю. Він хотів захистити їх від усього зла цього світу. Але одного разу цей чоловік зіткнувся з людьми, які не розуміли ні любові, ні честі. Вони забрали у нього найдорожче...

          Її голос трішки здригнувся, але вона продовжила:

          — Ти маєш зрозуміти, Максиме, що не завжди можна врятувати все і всіх. Але треба пам’ятати: навіть у найстрашніший момент ти повинен зберігати ясність думок і бачити те, що інші не помічають.

          Він не зрозумів, про кого вона говорить, але записав у своїй дитячій пам’яті її кожне слово.

          У ту ніч він прокинувся від криків і важких ударів за дверима. Маленький Максим затаївся у шафі, як мама навчила, і сидів там у тиші, серце гупало так сильно, що він боявся — його почують. Він побачив лише уривок: чоловіка в чорному плащі, який зник у темряві, і маму, яка більше ніколи не повернулася.

          Це було його перше знайомство зі зникненням. З того моменту він більше ніколи не забував нічого.

          Зараз, у свої 35 років, Максим Гром сидів на краю свого ліжка в готельному номері, тримаючи в руках невелике дзеркальце. Він дивився на своє відображення, яке, здавалося, ховалося за шрамами часу, і думав про мамині уроки.

          Коли він заплющував очі, перед ним знову з’являлася її усмішка, її голос, її уроки. І ще — відчуття незакінченої історії, яка все ще жила десь у тіні його пам’яті.

          Вона залишила йому більше, ніж просто дитячі ігри. Вона залишила йому зброю, яка зараз була його єдиною надією. Тієї ночі він вирішив: він доведе цю справу до кінця. Для себе. Для неї. І для того маленького хлопчика, який ховався у шафі.

          Олена тремтіла, сидячи на вузькому сидінні фургона. Серце билося десь у горлі, а пальці стискали ремінь безпеки так, наче він був її останньою опорою. Шрамований водій час від часу кидав на неї погляд, і його очі, які здавалися порожніми, наче чорні діри, знову й знову пробивали її наскрізь.

          Дорога тягнулася нескінченно, обабіч темніли ліси, що здавалися безкінечними. Олена намагалася тримати себе в руках, але страх, який наростав у її грудях, розчинявся в крові, пульсуючи з кожним ударом серця.

          Коли водій різко натиснув на газ, Олена відчула, як її кидає назад у крісло. Її мозок миттєво почав шукати варіанти: вікно, двері, хоч що-небудь. Але все було замкнене. Поліція ж продовжувала переслідування, і в певний момент водій, не витримавши напруги, різко звернув на узбіччя.