Глава 5 Дорога в пекло

          Автобус мчав, ніби намагаючись втекти від власної тіні, а Олена, сидячи біля вікна, вдивлялася в розмитий пейзаж за склом. Вона слухала заспокійливу інструментальну музику в навушниках, намагаючись упоратися з тривогою, що наче застигла в неї всередині. Рівний ритм коліс заспокоював, і мелодія, здавалось, стирала все зайве з її думок, залишаючи лише темний тунель невідомості, в якому десь, можливо, загубився Макс Гром.

          Та раптом за вікном вона помітила щось, що змусило її вирватися з цього трансу. На узбіччі стояла розбита машина, яка жахливо нагадувала ту, що була у Макса. Вона схопилася, зняла навушники, притиснувши руки до скла, вдивляючись у понівечений метал, розбиті фари, і те, як яскраво блимає аварійний сигнал серед дорожнього хаосу. Серце шалено закалатало, й холодний піт виступив на її скронях.

          — Зупиніть, будь ласка! — майже крикнула вона, різко обертаючись до водія.

          Той спочатку лише кинув на неї швидкий погляд у дзеркало, буркнув щось і продовжив їхати. Це розізлило Олену, і вона ще раз наполегливо повторила:

          — Прошу вас, мені потрібно вийти тут!

          Водій, глянувши на неї вже з помітним роздратуванням, зітхнув, але врешті натиснув на гальма.

          — Ви розумієте, що я чекати не буду? Автобус їде за розкладом, і ми вже запізнюємося!

          — Так, розумію, — пробурмотіла вона, майже не слухаючи його. — Просто випустіть мене.

          Водій відчинив двері, і Олена, не гаючи ані секунди, зіскочила з підніжки на мокрий асфальт, навіть не озирнувшись на автобус, що одразу рушив уперед, залишивши її саму на узбіччі.

          Вона завмерла на секунду, відчуваючи, як шум доріг і вологий, пронизливий вітер огортають її з усіх боків. Машина була лише за кілька кроків, і в цей момент її розум був повен жахливих уявлень. Олена рушила до аварії, відчуваючи, як кожен крок здається каменем на серці, наближаючи її до розгадки, яку вона могла навіть боятися побачити.

          Олена Соколова зробила кілька глибоких вдихів, намагаючись заспокоїтись і зібрати думки. Машина перед нею була мовчазною, темною, застиглою в нескінченній самотності на узбіччі. Поглядом вона ковзала по вигинах металу, вдивляючись у кожну деталь, щоб переконатися, що це не Максова машина, що його не було тут, не залишалося ані сліду від крові чи ознак біди.

          Вона зробила крок уперед і зазирнула крізь скло. Спершу в очах усе розпливлося, наче від напруги й страху, але поступово кожна деталь в салоні проступила чітко і виразно. По всій передній панелі та навіть на дзеркалі звисало кілька кольорових освіжувачів, розмаїття яких на диво контрастувало з темною, занедбаною атмосферою всередині авто. Деякі з них були майже стертими, але запах їхній усе ще був таким густим і солодким, що навіть на вулиці його можна було відчути.

          Жодної крові. Жодних слідів боротьби. Просто пустка.

          Олена відчула, як тягар тривоги повільно сповзає з її плечей. Ніби важка пелена спала з її розуму, вона нарешті вдихнула на повні груди. Ця машина була не його. Колір був схожим — те саме приглушено-сіре забарвлення, але тепер, уважніше придивившись, вона зрозуміла, що ця модель трохи інша, та й інші деталі не співпадали з тим, що вона пам’ятала.

          Заспокоївшись, вона відступила на кілька кроків, досі відчуваючи, як ноги ледь-ледь тремтять. Її серце все ще гупало, але вже не так шалено, як до цього. Вона ще раз глянула на машину, ніби намагаючись остаточно запевнити себе в тому, що це всього лише випадкова схожість.

          Її настільки поглинула радість від того, що Максова машина в безпеці, що вона навіть не помітила наближення поліцейської машини, поки її тишу не порушили миготливі червоно-сині спалахи, і глухий гуркіт двигуна.

          — Пані, що ви тут робите? — почувся грубий голос сержанта поліції, який вже вийшов з машини і прямував до неї.

          Олена знітилася на мить, відчуваючи, як ця ситуація починає ставати ще більш тривожною. Вона швидко пояснила, як їй здалося, що це була машина друга, і як вона зупинилася перевірити.

          Сержант уважно вислухав її, оглядаючи авто.

          — Ви не перша, хто зацікавився цією машиною, — сержант сумно покивав головою. — Ми вже кілька годин розшукуємо її по всьому району. Здається, хтось її викрав та кинув тут. На жаль, крадій може бути ще десь поблизу.

          Інші поліцейські, що вийшли з машини, почали вдивлятися в темряву, що залягла за деревами лісу, наче намагаючись відчути присутність когось невидимого. Один з них жестом вказав на стежку, що губилася в глибині.

          Сержант ще раз подивився на Олену.

          — Радив би вам не затримуватися тут. І в жодному разі не йти в ліс. А якщо все-таки їдете далі, то будьте обережні. Крадій, імовірно, все ще тут десь блукає, і ми його маємо знайти.

          Олена, нервово кивнувши, вдячно подивилася на сержанта, а тоді відступила, залишаючи поліцейських у своєму полюванні.

          На узбіччі, вона зупинилася, підняла руку і, обернувшись на далеку трасу, почала ловити машини, сподіваючись знайти когось, хто погодиться підвезти її до Києва. Траса виглядала пустою, а рідкісні ліхтарі кидали тіні на шосе, додаючи відчуття ізоляції. Кожен зустрічний автомобіль здавався як надією, так і ризиком. Олена стисла кулаки, чекаючи, коли хтось нарешті зупиниться.

          Олена вагалася, перш ніж білий фургон рефрижератор глухо загальмував поруч. За кермом сидів чоловік із глибоким шрамом, що розділяв його обличчя надвоє — нерівним, зловісним розломом, що тягнувся від скроні до підборіддя. Вік був важко визначити через суворість рис, але їй здалося, що йому років п'ятдесят — не молодий, але ще досить міцний, і ця міцність випромінювала щось небезпечне.

          Він відчинив двері, не сказавши жодного слова, тільки коротко кивнув, і Олена, злегка зітхнувши, швидко забралася всередину. Коли двері зачинилися, вона відчула холод від холодильного відділення, ніби сама подорож несла із собою якусь незриму тяготу.