Глава 4 Дорога

          Максим Гром стояв біля виходу з бібліотеки, важко видихаючи, дивлячись на Олену, яка була занурена у свої думки, ніби все ще переварювала розгаданий ребус. Вона нервово постукувала пальцями по книжці, і він відчував, що зараз вона, як ніколи раніше, стала для нього непередбачуваною загадкою.

          — Слухай, це все зводиться до Києва, — сказав він, майже благаючи. — Я відчуваю, що там є відповіді. Можливо, навіть щось більше… те, що було заховано всі ці роки. Ми знайшли цей ребус разом, то чому б не продовжити?

          Олена, схрестивши руки, дивилася кудись повз нього, ніби намагалася уникнути його очей.

          — Макс, — її голос був м'який, але впертий. — Я не можу просто зірватися і поїхати в Київ. Ти ж знаєш, це… це надто для мене. Бібліотека, робота, весь мій ритм — тут.

          Він ледь помітно підняв брови, не очікуючи, що вона буде такою непоступливою. У глибині душі він сподівався, що їхня нічна спільна праця, захоплення розгаданою загадкою, переконає її піти далі, зробити крок у невідоме.

          — Ти навіть не уявляєш, що ми можемо знайти, — тихо сказав він, намагаючись зловити її погляд. — У цьому зошиті — не просто відповіді. Це зв'язок із минулим, який… торкається обох нас.

          Вона відвела погляд, і її обличчя набуло твердого виразу.

          — Максиме, — сказала вона нарешті. — Це твоє минуле, твоя історія. Я тут для тебе, але… поїздка до Києва — це не для мене. Мені потрібен час, щоб все обдумати.

          Максим Гром відчував, як тягар мовчання опускається між ними, ніби прірва, яку вони навряд чи зможуть переступити. Він стиснув губи, готовий сперечатися, але зрештою лише кивнув.

          — Добре, — тихо сказав він, відчуваючи важкість кожного слова. — Тоді я поїду сам.

          Олена мовчки проводжала його поглядом, коли він вийшов у ніч. Двері зачинилися з легким скрипом, і в залі залишився лише слабкий запах його одеколону та нерозгаданих таємниць, які ще тліли в повітрі, немов попіл минулих днів.

          Максим Гром вийшов із бібліотеки, вдихаючи холодне нічне повітря, яке освіжило його думки. Він відчував змішані емоції — сум, розчарування, але водночас і непереборну рішучість. Нехай це його історія, його шлях. Він вирушить до Києва один, без вагань.

          Сівши в авто, він швидко завів двигун і рушив у темряву.

          Темний підвал ресторану, здавалося, поглинав світло, як чорна діра, залишаючи тільки слабкі відблиски лампи на обличчях двох чоловіків, що схилилися один до одного, мов примари в нічному мороку. На стіні висіла стара картина, яка розпливчасто нагадувала київські куполи. Їхні тіні, вирізьблені на стіні, зливались у єдиний силует.

          — Ти знаєш, що він вирушив до Києва? — прохрипів перший чоловік, притримуючи цигарку, дим від якої клубився, як сірий серпанок. — І, здається, на цей раз він не зупиниться.

          Другий чоловік — огрядний і впливовий на вигляд, з важким поглядом і півколом зморшок біля губ, зітхнув, кидаючи зневажливий погляд у темряву.

          — Гром... — він вимовив прізвище, наче пробував отруту на смак. — П’явка. Колишній військовий, який думає, що може розкопати те, що поховане двадцять років тому. Здається, цей наївний дурень справді вірить у те, що зможе знайти правду.

          — Не просто правду, — перший нахилився ближче, шепочучи в жорстокому збудженні. — Він дізнається те, про що нам не треба було б ніколи говорити. Ми ж знаємо, що сталося з його матір’ю.

          Огрядний чоловік криво посміхнувся.

          — Занадто багато людей у цей момент знають те, чого не повинні. Гром може принести проблеми, яких я не готовий допустити. Якщо він дійсно докопається до істини…

          Перший чоловік, напівсхилившись над столом, пильно дивився на свого співрозмовника, немов чекаючи підтвердження своїм думкам.

          — Зрозуміло, що він не зупиниться. І тепер, коли він залишився сам, ще важче буде його контролювати.

          — Контролювати? — холодно посміхнувся товстий політик. — Ти й досі не зрозумів, у що ми влізли? Тепер йдеться не про контроль, а про те, щоб він не дійшов до пункту призначення.

          — Хочеш, щоб ми... зупинили його? — перший прошепотів, ледве стримуючи хвилювання.

          — Ми просто забезпечимо йому супровід, — відповів другий чоловік, відставляючи цигарку в попільничку, вогонь якої затухав у тьмяному світлі. — Київ не місце для шукачів пригод. Багато хто втрачає орієнтири… і дороги назад.

          Вони обмінялися змовницькими поглядами, а в кутику темного залу здавалося, що пітьма стала густішою, готовою ковтнути кожне слово.

          Максим Гром зупинився на краю міста, у невеликому, похмурому готелі, схожому на стару фотографію з альбому забутих місць. Відчуття застою і самотності огортало приміщення, здавалося, що час тут пливе повільніше, м’яко затискаючи кожного, хто наважився переступити поріг.

          Рецепціоніст, стара жінка з лицем, яке здавалося схожим на маску, провела його мовчки до кімнати з жовтими стінами і невеликою люстрою, що погойдувалась у ритмі тихого, ледь помітного вітру. На підлозі скрипів старий килим, а запах вогкого повітря нагадував про затхлі коридори старих бібліотек, наче ця кімната вже бачила занадто багато нічних візитерів і чула надто багато таємниць.

          Максим Гром кинув сумку на ліжко, важко сів і заплющив очі, намагаючись зібрати думки, але відчув, як його шкірою пробіг холодок. Тінь руху — чи, можливо, лише відблиск ліхтаря з вулиці — промайнула за вікном. Він глибоко вдихнув, відчуваючи, як знову пробуджується тривога. Усі ці години в дорозі не допомогли. Десь у глибині душі він усвідомлював, що тепер кожен його крок може бути останнім.

          Він повільно обійшов кімнату, перевіряючи кожен кут, але все виглядало цілком нормально. Проте відчуття, що за ним стежать, ніяк не зникало. Його колишній інстинкт, розвинений під час служби на війні, нагадував про себе, змушуючи напружено оглядати все довкола.