Глава 3 Загадка

          Вже далеко за північ Максим Гром зупинив свою машину біля багатоповерхового будинку, де жила Олена. Сліпуче світло вуличного ліхтаря освітлювало її обличчя, коли вона, затримавшись на секунду, кинула погляд на Максима. Здавалося, вона щось хотіла сказати, але вагалася — чи то від утоми, чи то від тих усіх незрозумілих подій, що раптово закружляли над її життям.

          — Завтра зустрінемось, — прошепотів Максим, відчувши, яка важкість, невидима, але відчутна, осіла на його плечах.

          Олена кивнула, легенько посміхнувшись, але в її погляді залишалася напруга. Вона віддала зошит йому у руки і вийшла з машини. Коли вона зникла у темному під’їзді, Максим відчув, як щось у ньому розслабилося, але водночас з’явилося нове, колюче відчуття — може, усвідомлення того, що він несе відповідальність не тільки за себе, а й за цю жінку, яку втягнув у небезпечну гру.

          Максим Гром знову натиснув на педаль і помчав пустими вулицями міста, тримаючи одну руку на кермі, а іншою міцно стискаючи той зошит, якого він навіть не наважився покласти на сидіння. У тиші свого авто він відчував, як старий зошит випромінює холод, ніби той був порталом до зниклого часу, де ховалися темні спогади.

          Коли він нарешті дістався своєї квартири, темрява за вікнами була непроглядною, мов сама ніч стояла на сторожі біля його дверей. Він кинув зошит на стіл, увімкнув тьмяне світло настільної лампи і, трохи вагаючись, відкрив його. Старий папір захрустів, як старі кістки, що давно забули про світло і рух.

          Перша сторінка зустріла його сухим, майже нечитабельним текстом. Він вдивлявся у скособочений почерк, що здавався йому майже символом чогось потаємного, схованого глибоко всередині людини, яка вже багато років не існувала. Лінія за лінією, слово за словом, він читав про свою матір. Її опис — той, що здавалося б він знав напам’ять, — тут був іншим, змазаним відчайдушним страхом і болем. Кожен рядок нагадував йому про все те, що він так намагався забути, але тепер йому доводилося зіткнутися з цим знову.

          Папери рясніли нотатками, хаотичними і уривчастими, ніби хтось записував усе це в паніці, майже зриваючи перо від поспіху. Нотатки стали яскравим обрисом якогось чоловіка, який час від часу з’являвся в її житті. Кожен опис його присутності віддавав холодом, кожен штрих був згустком страху. Максим Гром відчув, як його тіло напружилося, а повітря в кімнаті стало густим, як ті непроникні ночі, які він пам'ятав із дитинства.

          Несподівано його погляд зупинився на даті, надряпаній на полях однієї зі сторінок. Це була ніч її зникнення. Він ніколи не знав точних деталей того вечора, і ця дата тепер горіла на папері, як розпечене тавро. Максим провів пальцем по пожовклих сторінках, ніби намагаючись доторкнутися до минулого.

          І тоді, майже на останній сторінці, він знайшов дивний запис: "Тіні всюди. Він прийде. Сховай це, але знайди його."

          Його мозок обпалив короткий спогад — той вечір, коли він востаннє бачив її. Мати тихо сказала йому не забувати про те, що важливе. Він не розумів, що вона мала на увазі, але тепер відчував, що цей запис не був лише попередженням, а закликом до дії.

          Максим Гром закрив зошит, важко опустивши його на стіл. Він не знав, чи був готовий до відповідей, що чекали на нього на сторінках цього зошита, але вже знав, що не зможе спокійно жити, поки не знайде те, що вона просила його знайти.

          Олена підвелася до вікна, розсунула важкі фіранки і вдивлялася в похмурий двір. Вечір повільно опускався на місто, вкриваючи все глибоким сірим покровом, у якому губилися обриси дерев і будинків. Два дні минуло, як Максим висадив її біля під’їзду. І ось уже другий день вона тримала в руці телефон, але жодного повідомлення не надходило. Ні слова, ні знаку. Здавалося, що він просто зник, залишивши по собі лише холодну пустку, яка все більше тиснула їй на груди.

          У пориві рішучості Олена підійшла до старої книжкової шафи, що стояла біля стіни її кімнати, і несміливо провела пальцями по корінцях книг, ніби шукаючи відповідь серед тих, що колись приносили їй розраду. Але тепер навіть книги мовчали, ніби й самі боялися торкатися таємниці, яка так раптово стала частиною її життя.

          Максим Гром лежав у своїй кімнаті на старому матраці, занурений у напівморок. Світло від вуличного ліхтаря пробивалося крізь жалюзі і малювало на стінах сітку тіней, які пересувалися, немов тіні з його снів. Він закрив очі, і перед ним знову виринуло обличчя його матері — завжди молоде, ніби зупинилося в часі на тій останній миті, коли вона стояла в дверях, а її голос зривався від тривоги, хоча вона й намагалася усміхнутися.

          А потім — темрява. Густий, непроникний морок, що колись охопив його і всіх навколо на війні, коли він стояв на лінії фронту, оточений постійним гуркотом артилерії та запахом розжареного металу. Відчуття вибухів досі жили в його тілі, залишаючи холодні спалахи десь під шкірою, як попіл від старих багать. Він часто згадував ті ночі, коли не знав, чи дочекається ранку. Іноді це було схоже на глибокий сон, наповнений страхом і здавленим криком, якого не чула жодна жива душа.

          Одного разу він потрапив під обстріл — тихий шепіт кулемета переріс у смертельний рев. Він пригадував, як пірнув у холодну багнюку, обхопивши голову руками, а навколо шматки металу рвали землю. Коли все вщухло, він підвівся і побачив лише зруйнований ландшафт і порожні очі товариша поруч. Це був страх, який він носив у собі донині.

          Олена Соколова прокидалася щоранку з неприємним передчуттям, ніби щось невідворотно наближалося. Вона чекала на нього, ніби цей випадок, це несподіване знайомство, уже відкрило двері до чогось більшого, чого вона боялася і не могла зрозуміти. Вона згадувала, як він дивився на неї тоді, у бібліотеці, намагаючись не показувати своєї зацікавленості, але не зміг приховати таємного блиску в очах. Це був той самий погляд, який вона не могла забути, і через який зараз не могла заспокоїтися.