Глава 2 Тіні минулого

          Максим Гром сидів у прохолодному, напівтемному залі бібліотеки, дивлячись на Олену. Вона розставляла книги на стелажах, здавалося, з кожною хвилиною все глибше занурюючись у роботу, ніби намагаючись втекти від присутності чужої людини, що тихо, але зухвало стояла в центрі її затишного простору.

          — Зі мною вам буде цікавіше, — сказав він із ледь помітною усмішкою, яка одразу ж зникла. Олена перевела на нього погляд — холодний, пронизливий, схожий на лезо ножа, яке тільки шукає, де б найболючіше вдарити.

          — І куди ж це ви мене кличете? — озвалася вона, і Максим у її словах почув сталь, сховану за напускною байдужістю.

          — До старого офіцера поліції, — відповів він просто. — Він знав про цю книгу, точніше, знав жінку, яка зникла двадцять років тому.

          Олена затримала дихання, і Максим помітив, як у її очах з’явилося щось невловиме — чи то цікавість, чи то глибокий страх. Здавалося, що це ім’я старого офіцера видобуло з її підсвідомості тінь сумніву, яку вона так довго намагалася приховати.

          — Гаразд, — кинула вона, трохи піднявши підборіддя, наче готуючись до битви. — Якщо це допоможе вам розплутати справу, я згодна.

          Вони проїжджали похмурими вулицями, де навіть сонце здавалося сірим від пилу, залишеного часом. Максим Гром уважно стежив за дорогою, намагаючись пригадати кожен поворот, який колись привів його сюди, на місце його власного дитинства. Поруч з ним сиділа Олена Соколова, тримаючи сумку з кількома нотатками і тією самою книгою, яку вони дістали з архіву бібліотеки. Вона мовчала, дивлячись у вікно, ніби захищаючи свою душу від цієї моторошної подорожі.

          Максим спрямував машину до околиць, на стару вулицю, де будинки стояли похилені, ніби їхні власники вже давно зникли, а самі стіни тільки чекали, коли прийде час обвалитися під тягарем років. Зупинившись перед покинутим будинком, він вимкнув двигун, а потім, озирнувшись на Олену, жестом вказав їй слідувати за ним.

          Їхні кроки скрипіли старим порогом, коли вони увійшли в будинок, де панував затхлий запах деревини й старого тютюну. Кімната, де колись жив і працював старий офіцер, була темною і запорошеною. На столі лежали старі газети, і до стіни були прикріплені обривки карт із позначками, що нагадували якийсь старий план розслідування. Олена з острахом дивилася на всі ці речі, ніби вони були частиною загадкової гри, правила якої ніхто не знав.

          І раптом у дверях кімнати з’явилася постать старого чоловіка. Він виглядав як привид, обтяжений вантажем минулого, що сидів на його плечах, як наплічник з каменями. Його очі блищали з-під зморшок, як дві загострені тіні.

          — Це ви, хто шукає відповіді? — його голос звучав глухо, але в ньому було щось таке, що змусило Максима стиснути кулаки.

          Максим відчув, як щось у ньому піднялося, мов тінь з минулого, що затаїлася у пам’яті. Він вдивлявся в очі старого офіцера, ніби намагаючись прочитати відповіді ще до того, як той відкриє рота.

          — Так, — коротко відповів Максим, не відводячи погляду. — Відповіді на те, що сталося двадцять років тому.

          Старий офіцер хитнув головою, сумно посміхнувся, і його очі немов стали ще темнішими. Він жестом запросив їх сісти, а сам зник у тіні іншої кімнати, де вони почули, як він щось шукає серед старих ящиків і куп паперів, немов збирався витягти примару минулого. Олена сиділа поруч, не зводячи погляду з Максима, ніби вивчаючи кожен рух цього чоловіка, який раптом опинився у її житті, розірвавши її мир і спокій.

          — Я не можу не запитати, — тихо сказала вона, намагаючись вловити погляд Максима. — Чому для вас це так важливо?

          Максим зітхнув, дивлячись кудись крізь запилені вікна, за межі цього похмурого будинку, вдалину, де пульсувало його власне минуле.

          — Бо ця справа — це єдине, що залишилося від тієї частини мене, яку я втратив, — відповів він. — Жінка, про яку я розпитую, була моєю матір'ю. І її зникнення стало темною плямою на моєму житті.

          Олена тихо вдихнула. В її очах щось змінилося: цікавий холод поступився місцем м’якому теплу розуміння.

          Саме в цей момент старий офіцер повернувся до кімнати, тримаючи у руці маленький потертий зошит, з якого сипалися шматочки старого паперу. Він поклав його перед Максимом на стіл і відступив, перехрестивши руки, наче перед судом власної совісті.

          — Тут все, що я знаю, — сказав він глухо, і Максим відчув, що в цих словах ховається щось більше, ніж просто інформація.

          Максим обережно розкрив зошит, і його очі зупинилися на дрібному письмі, написаному поспіхом, злегка розмазано, наче хтось намагався вловити кожну думку, кожну деталь, поки її не змила ріка часу. Записи говорили про жінку з його минулого — опис зовнішності, манери, фрази, які вона часто повторювала, страх, що переслідував її. Серед пожовклих сторінок були фото, і він впізнав її обличчя, яке дивилося на нього зі сторінок, але це обличчя було іншим, чужим, повним таємниць, які він ніколи не знав.

          — Її переслідував один чоловік, — сказав старий офіцер, ніби продовжуючи читати думки Максима. — Чоловік, якого вона боялася ще з юності. Вона нікому не говорила його імені, але це було те, що зламало її… і, зрештою, зникло разом із нею.

          Максим повільно перегорнув сторінку, коли Олена торкнулася його руки, мовчки поділяючи його біль і сумнів.

          Старий офіцер вдивлявся в Максима, і його голос знову задзвенів у цій похмурій кімнаті.

          — Я не знаю, чи допоможе це вам знайти її сліди. Але, можливо, це допоможе вам знайти себе.

          Коли Максим та Олена вийшли з будинку старого офіцера, вечір вже опускався на місто, затінюючи вулиці довгими, непроглядними тінями. Вони мовчки сіли в машину, і Максим, перш ніж натиснути на педаль, ще раз окинув поглядом старий будинок, ніби намагаючись запам’ятати кожну деталь. Олена сиділа поруч, тримаючи зошит, який старий офіцер передав їм, притискаючи його до грудей, ніби відчувала, що він несе в собі частинку Максима Грома, таємниці, що були надто особистими, щоб їх можна було просто відкласти вбік.