Епілог

Минув тиждень.

Жодних нових тек.

Жодних загадкових листів.

Жодних нічних викликів.

Уперше за довгий час Аня була просто вдома.

Сонце світило у вікно.

На кухні мама готувала чай.

Капітан Дружок лежав біля столу й мирно спав.

На його нашийнику тихенько поблискував срібний жетон:

«Почесний детектив Архіву неможливих справ.»

Аня усміхнулася й лагідно погладила його.

— Ми це зробили, друже.

Капітан Дружок одразу розплющив очі, підвівся й радісно завиляв хвостом.

Саме тоді у двері постукали.

Мама принесла невелику дерев'яну скриньку.

— Її залишив листоноша. На ній немає адреси.

Аня відкрила скриньку.

Усередині лежали дві нагороди.

Перша — срібна медаль із написом:

«Ані — за сміливість, чесність і любов до правди.»

Друга — золота кісточка-жетон.

На ній було викарбувано:

«Капітану Дружку — найвірнішому напарнику.»

Поряд лежав короткий лист.

«Дякуємо вам за всі розкриті справи. Найцінніша нагорода — не медалі. Це люди, яким ви допомогли, і правда, яку ви знайшли. Архів пишається своїми хранителями.»

Аня мовчки прочитала лист.

Потім усміхнулася.

— Це наша спільна нагорода.

Вона почепила медаль на стіну своєї кімнати.

А Капітану Дружку прикріпила новий жетон поруч зі старим.

Пес гордо підняв голову.

Увечері вони сиділи на ґанку будинку.

Небо було всіяне зорями.

Навколо панувала тиша.

Не моторошна.

А добра й спокійна.

Аня подивилася на свого чотирилапого друга.

— Дякую тобі за кожну справу.

Капітан Дружок поклав голову їй на коліна.

І хоч Архів неможливих справ мовчав, вони обоє знали:

якщо одного дня знову з'явиться нова загадка, вони неодмінно вирушать на її пошуки.

Кінець...