Розділ 12

Після справи про стару школу минуло кілька днів.

Одного ранку в Архіві неможливих справ з'явилася нова тека.

На обкладинці було написано:

«Справа №11. Бібліотека, в якій книги мінялися місцями.»

Аня відкрила її.

Всередині лежав лист.

«У старій міській бібліотеці щоранку книги опиняються не на своїх полицях. Бібліотекарі перевіряли камери — вночі ніхто не заходив. Деякі читачі стверджують, що чули, як після опівночі хтось перегортає сторінки. Перевірити.»

— Це вже щось новеньке, — сказала Аня.

Капітан Дружок весело гавкнув.

Увечері вони прийшли до старої бібліотеки.

Їх зустріла бібліотекарка.

— Ми щовечора розставляємо всі книги правильно, — пояснила вона. — А вранці енциклопедії стоять серед казок, детективи — серед підручників, а іноді книги взагалі зникають і знаходяться в іншому кінці бібліотеки.

Аня занотувала:

Факт №1. Книги змінюють свої місця вночі.

Вона оглянула приміщення.

Усі двері були зачинені.

Вікна замкнені.

Камери працювали.

Аня встановила власну камеру, диктофон і датчики руху.

— Сьогодні ми залишимося тут до ранку, — сказала вона.

Капітан Дружок ліг біля полиць і уважно прислухався.

Годинник пробив опівніч.

У бібліотеці стало так тихо, що було чути лише цокання старого годинника.

Раптом...

Шурх...

Наче хтось повільно перегорнув сторінку.

Потім ще одну.

І ще.

Аня посвітлила ліхтариком між книжковими полицями.

Нікого.

Але одна товста книга дуже повільно...

сама висунулася з полиці на кілька сантиметрів.

Аня завмерла.

Вона не поспішала торкатися книги.

— Спочатку спостерігаємо, — тихо сказала вона.

Капітан Дружок уважно дивився на полицю.

Книга ще трохи висунулася.

Потім повільно впала на підлогу.

Глух!

У бібліотеці знову запанувала тиша.

Аня підняла книгу.

Це був старий збірник легенд.

Усередині лежала пожовкла закладка.

На ній було написано:

«Кожна книга хоче, щоб її прочитали.»

— Цікаво... Але це ще нічого не доводить, — сказала Аня.

Вона поклала книгу назад.

Раптом Капітан Дружок підбіг до великої книжкової шафи біля стіни.

Він почав обнюхувати нижню полицю.

Аня присіла поруч.

На підлозі вона помітила тонкі подряпини.

Наче шафу неодноразово відсували.

— Факт №2. Ця шафа рухалася.

Разом із бібліотекаркою вони обережно відсунули її.

За шафою відкрився вузький прохід.

Він вів до маленької прихованої кімнати.

Усередині стояв старий стіл, лампа та десятки книжок.

На стіні висіла схема бібліотеки.

Деякі полиці були позначені червоними кружечками.

— Це схоже на чиєсь робоче місце, — прошепотіла Аня.

Та раптом у кімнаті почувся тихий скрип.

Десь угорі...

повільно почала рухатися ще одна книжкова шафа.

Аня швидко вимкнула ліхтарик.

— Тихо... Послухаємо.

Капітан Дружок насторожив вуха.

Знову почувся тихий скрип.

Потім — легке дзенькання металу.

Наче десь повернулося маленьке колесо.

Аня повільно освітила шафу.

Вона рухалася всього на кілька сантиметрів.

— Це не випадковість, — сказала Аня.

Вона уважно оглянула підлогу.

Під шафою проходила вузька металева рейка.

Поруч виднівся старий механізм із тросами та шестернями.

— Ось чому шафи можуть рухатися.

Капітан Дружок почав обнюхувати стіл у прихованій кімнаті.

На ньому лежав щоденник.

Аня відкрила його.

На першій сторінці було написано:

«Я — бібліотекар. Цей механізм створили багато років тому, щоб пересувати важкі шафи під час ремонту. Згодом про нього майже всі забули.»

Вона перегорнула ще кілька сторінок.

Останній запис був зроблений лише кілька місяців тому.

«Якщо книги щоранку стоять не на своїх місцях, значить, хтось користується старими проходами.»

Аня записала:

Факт №3. У бібліотеці існують приховані проходи між книжковими шафами.

Саме в цю мить Капітан Дружок тихо гавкнув.

З далекого кінця бібліотеки почувся звук кроків.

Не біг.

Не поспіх.

Акуратні, повільні кроки...

Наче хтось переглядав книжкові полиці.

Аня освітила ліхтариком коридор між шафами.

Він був порожній.

Та одна книга щойно повільно повернулася на своє місце сама.

Або... так здалося лише на мить.

Аня підійшла до полиці.

Книга стояла рівно, ніби її ніхто й не чіпав.

Вона уважно переглянула запис із камери.

На відео було видно, як книга повільно зміщується...

Але людини поруч не було.

— Цікаво, — сказала Аня. — Камера не показує того, хто її пересунув.

Капітан Дружок раптом завиляв хвостом і побіг до дальньої стіни.

Там висіли старі портрети бібліотекарів.

Один із них був трохи перекошений.

Аня зняла його.

За портретом ховався маленький металевий важіль.

Вона обережно натиснула.

Почувся тихий гул.

Одна з книжкових шаф повільно від'їхала вбік, відкривши вузький прохід.

— Ось звідки можна було непомітно пересувати книги! — вигукнула Аня.

У проході вони знайшли невеликий візок для книжок.

Колеса були зовсім чистими, без пилу.

— Факт №4. Хтось користувався цим проходом зовсім недавно.

У кінці таємного коридору була маленька кімната.

На столі лежав лист.

Аня відкрила його.

У ньому було написано:

«Я працюю тут багато років. Щоночі переставляю кілька книг не для жартів. Я хочу, щоб читачі випадково знаходили нові історії, на які ніколи не звернули б уваги. Іноді найкраща книга — та, яку ти зовсім не шукав.»

Бібліотекарка здивовано усміхнулася.