Розділ 11

Після закриття дев'ятої справи минуло лише два дні.

Уранці на столі Архіву неможливих справ уже лежала нова тека.

На обкладинці чорними літерами було написано:

«Справа №10. Школа, в якій дзвоник лунав у порожніх класах.»

Аня відкрила теку.

Усередині лежав план старої двоповерхової школи та короткий лист.

«Кілька років тому школу закрили через будівництво нової. Але охоронці стверджують, що щовечора рівно о 20:00 у порожній будівлі лунає шкільний дзвоник. Після цього в класах чути звуки кроків, ніби хтось переходить з уроку на урок. Перевірити.»

— Нарешті справа про школу, — усміхнулася Аня.

Капітан Дружок радісно завиляв хвостом.

Увечері вони приїхали до старої будівлі.

Школа була темною.

На подвір'ї рипіли старі гойдалки, хоча вітру майже не було.

Біля входу їх зустрів охоронець.

— Я не вірю в привидів, — сказав він. — Але щовечора рівно о восьмій дзвоник дзвонить сам. Я вже кілька разів перевіряв електрику. Усе вимкнено.

Аня записала:

Факт №1. Дзвоник чути щовечора приблизно в один і той самий час.

Вони зайшли до школи.

Коридори були порожні.

На дошках ще залишилися крейдяні написи.

У спортивному залі лежали старі м'ячі.

У бібліотеці стояли запилені підручники.

Годинник на стіні показував 19:58.

— Приготуємося, — тихо сказала Аня.

Вона ввімкнула диктофон і камеру.

Капітан Дружок уважно прислухався.

Настала восьма година.

Раптом...

Дзззззз!

По всій школі пролунав гучний шкільний дзвоник.

Його відлуння прокотилося порожніми коридорами.

А через кілька секунд із другого поверху долинув звук багатьох кроків.

Наче цілий клас учнів одночасно вибіг із кабінету.

Але школа була порожньою.

Кроки тривали ще кілька секунд.

Потім усе стихло.

Аня подивилася на годинник.

20:01.

— Ходімо нагору, — тихо сказала вона.

Капітан Дружок побіг попереду.

Другий поверх був зовсім темний.

Ліхтарик освітив довгий коридор із зачиненими дверима класів.

На підлозі лежав тонкий шар пилу.

Аня уважно придивилася.

— Зачекай...

У пилу з'явилися свіжі сліди.

Але вони були дивними.

Наче їх залишили кеди школяра.

Сліди починалися біля сходів, проходили повз кілька кабінетів...

і раптом обривалися.

— Факт №2. На підлозі є свіжі сліди, але вони не ведуть до жодних дверей.

Капітан Дружок підійшов до кабінету фізики.

Двері були замкнені.

Та з-за них долинув тихий звук.

Наче хтось писав крейдою на дошці.

Скрип...

Скрип...

Скрип...

Аня обережно відчинила двері.

Клас був порожній.

На дошці великими літерами було написано лише одне речення:

«Урок ще не закінчився.»

— Хтось міг написати це раніше, — сказала Аня.

Вона доторкнулася до напису.

Крейда обсипалася на пальці.

— Напис свіжий.

Капітан Дружок раптом тихо загарчав.

Він дивився не на дошку.

А на старий гучномовець під стелею.

З нього лунав ледь чутний шум.

Аня підставила драбину й уважно оглянула його.

За решіткою вона помітила сучасний маленький динамік і тонкий дріт, який тягнувся всередину стіни.

— Цікаво... Значить, принаймні частину звуків хтось міг відтворювати навмисно.

Та саме в цей момент по всій школі знову пролунав звук.

Цього разу це був не дзвоник.

З гучномовця тихо прозвучав дитячий голос:

«Аню... Якщо ти це чуєш... приходь до актової зали...»

Аня завмерла лише на мить.

Потім спокійно сказала:

— Якщо хтось звертається до нас, це ще не означає, що потрібно одразу йти. Спочатку перевіримо, звідки лунав голос.

Вона оглянула гучномовець.

За ним ховався маленький бездротовий приймач.

— Факт №3. Голос міг бути переданий через сучасне обладнання.

Капітан Дружок принюхався.

Потім швидко побіг коридором.

Він не звернув до актової зали.

Натомість зупинився біля старої комірчини під сходами.

Двері були прочинені.

Усередині стояли коробки зі старими підручниками, плакатами та шкільним інвентарем.

На столі лежав ноутбук.

Екран ще світився.

Поруч стояв невеликий передавач, з'єднаний із системою гучномовців.

Аня швидко сфотографувала все.

На моніторі була відкрита програма з розкладом відтворення звуків.

Там значилося:

20:00 — дзвоник;

20:01 — звук кроків;

20:03 — скрип крейди;

20:05 — голосове повідомлення.

— Отже, усе це було підготовлено заздалегідь, — сказала Аня.

Та раптом Капітан Дружок тихо загарчав.

Він дивився у вікно.

На шкільному подвір'ї стояла невелика постать.

Схожа на школяра з рюкзаком.

Аня вибігла надвір.

Але коли вони з Дружком дісталися того місця...

там уже нікого не було.

Лише на лавці лежав старий учнівський щоденник.

На першій сторінці було написано:

«Знайдіть справжню причину, чому школу закрили.»

Аня обережно відкрила щоденник.

На останній сторінці між звичайними записами ховався складений удвоє аркуш.

Вона повільно розгорнула його...

Аня повільно розгорнула аркуш.

Це був не лист.

Це був старий план школи.

У правому нижньому куті хтось червоною ручкою обвів невелике приміщення.

Поруч було написано:

«Архів.»

— У школі був власний архів? — здивувалася Аня.

Охоронець кивнув.

— Так. Там зберігали старі журнали, фотографії та документи. Після переїзду майже все вивезли, але, можливо, щось залишилося.

Капітан Дружок одразу побіг у напрямку, позначеному на плані.

За бібліотекою вони знайшли вузькі двері.