Розділ 9

Наступного ранку в Архіві неможливих справ з'явилася нова тека.

На обкладинці було написано:

«Справа №8. Будинок, якого немає на карті.»

Усередині лежав лише один аркуш.

На ньому були координати, намальована від руки карта та коротка примітка:

«Мандрівники розповідають, що в лісі іноді з'являється старий будинок. Люди можуть бачити його лише кілька хвилин. Потім він безслідно зникає. На жодній офіційній карті цього будинку немає. Перевірити.»

— Це буде цікаво, — сказала Аня.

Капітан Дружок радісно гавкнув.

За кілька годин вони вже йшли лісовою стежкою.

Координати привели їх до невеликої галявини.

Але...

ніякого будинку там не було.

Лише висока трава, старий дуб і кам'яний колодязь.

Аня дістала компас.

Він працював справно.

Телефон також показував правильні координати.

— Поки що нічого дивного, — сказала вона.

Вона записала:

Факт №1. За вказаними координатами будинку немає.

Капітан Дружок почав обнюхувати землю біля колодязя.

Раптом він тихо загарчав.

На вологій землі виднілися сліди.

Вони були зовсім свіжими.

Наче хтось пройшов тут лише кілька хвилин тому.

Але сліди вели...

в нікуди.

Вони раптово обривалися посеред галявини.

Аня присіла навпочіпки.

— Це потрібно перевірити.

Вона уважно оглянула землю.

Жодних інших слідів поруч не було.

Ніби людина просто... зникла.

У цю мить вітер різко стих.

У повітрі запахло старим деревом.

Капітан Дружок підняв голову.

Перед ними повільно почав проступати силует невеликого дерев'яного будинку.

Спочатку було видно лише дах.

Потім вікна.

Потім двері.

За кілька секунд на місці порожньої галявини вже стояв старий будинок.

І на його дверях висіла табличка:

«Ласкаво просимо. Ми чекали на вас.»

Аня не зрушила з місця.

Вона уважно подивилася на будинок, що щойно з'явився посеред галявини.

— Дружку, не поспішай. Спочатку оглянемо все навколо.

Капітан Дружок обійшов будинок по колу. Він уважно нюхав землю, траву й старі сходинки.

Аня тим часом дістала фотоапарат.

Вона зробила кілька знімків будинку з різних боків.

Потім перевірила карту на телефоні.

Будинку на ній не було.

— Факт №2. Будинок видно на власні очі, але його немає на електронній карті.

Вона підійшла ближче.

Фарба на стінах давно облупилася.

На одному з вікон висіла павутина.

Та дверна ручка була зовсім чистою.

Наче нею користувалися зовсім недавно.

Капітан Дружок тихо гавкнув.

Біля ґанку лежала свіжа газета.

Аня підняла її.

Дата була сьогоднішня.

— Дивно... Якщо будинок покинутий, хто приніс сюди газету?

У цей момент двері повільно відчинилися самі.

Аня не заходила.

Вона посвітлила ліхтариком усередину.

Передпокій був порожній.

На підлозі лежав товстий шар пилу.

Але крізь нього тягнулася лише одна доріжка слідів.

Вона вела вглиб будинку.

І не було видно жодних слідів, що виходили назад.

Аня зробила фотографії.

— Факт №3. До кімнати хтось заходив, але слідів назовні немає.

Раптом із другого поверху почувся тихий звук.

Наче хтось повільно пересунув старий дерев'яний стілець.

Капітан Дружок насторожився й підняв голову.

Аня міцніше стиснула ліхтарик.

— Гаразд... Настав час дізнатися, чи справді в цьому будинку хтось живе... чи це лише ще одна загадка Архіву.

Аня повільно переступила поріг.

Капітан Дружок зайшов першим.

У будинку було прохолодно.

Повітря пахло старим деревом й пилом.

Передпокій переходив у довгий коридор.

На стінах висіли картини, вкриті павутиною.

Усі вони зображали один і той самий будинок.

Але на кожній картині він виглядав трохи інакше.

На першій біля дверей росла велика яблуня.

На другій замість яблуні стояв старий ліхтар.

На третій будинок був зовсім без вікон.

— Наче їх малювали в різний час, — тихо сказала Аня.

Вона зробила кілька фотографій.

Капітан Дружок тим часом підійшов до великого настінного годинника.

Маятник не рухався.

Але годинник тихо цокав.

Тік...

Тік...

Тік...

Аня відкрила задню кришку.

Усередині не було механізму.

Лише порожній дерев'яний корпус.

— Факт №4. Годинник видає звук, хоча механізму всередині немає.

Саме тоді згори знову почувся скрип.

Цього разу чіткіший.

Наче хтось повільно пройшовся по дерев'яній підлозі.

Капітан Дружок піднявся сходами.

Аня рушила за ним.

На другому поверсі було три дверей.

Перші були зачинені.

Другі прочинені.

Треті... зникали.

Якщо дивитися прямо — двері були.

Варто було лише моргнути — і на їхньому місці залишалася порожня стіна.

Аня кілька разів перевірила.

Телефон теж записував то двері, то лише стіну.

— Це найдивніший доказ, який ми знаходили, — прошепотіла вона.

У цю мить двері повільно відчинилися самі.

За ними виднілася кімната, освітлена теплим жовтим світлом.

А на столі посеред кімнати лежала товста папка.

На її обкладинці було написано:

«Справа №9...»

Аня здивовано завмерла.

— Але ж ми зараз розслідуємо Справу №8 ...

Аня обережно підійшла до столу.

— Не торкаємося нічого, доки не оглянемо кімнату, — сказала вона.

Капітан Дружок уважно обійшов приміщення.

Він не гарчав.

Це означало, що не відчував небезпеки.

Аня зробила кілька фотографій.

Потім відкрила папку.

Усередині лежали чисті аркуші.

Лише на першій сторінці був напис: