Розділ 8

Минуло кілька днів після закриття Справи №6.

Одного ранку Аня отримала новий конверт із печаткою Архіву неможливих справ.

На ньому було написано:

«Справа №7. Бібліотека, де книги дописують самі себе.»

Усередині лежав короткий лист.

«У старій міській бібліотеці читачі стверджують, що іноді книги змінюються. Деякі сторінки зникають. Інші з'являються. А кілька людей кажуть, що знаходили в книжках речення, яких не було вчора. Перевірити. Не поспішати з висновками.»

— Це звучить дуже дивно, — сказала Аня.

Капітан Дружок нетерпляче завиляв хвостом.

За годину вони вже були біля старої бібліотеки.

Бібліотекарка зустріла їх біля входу.

— Ви, мабуть, через наші... дивні книги?

— Саме так, — відповіла Аня. — Розкажіть усе від початку.

Жінка провела їх між високими книжковими стелажами.

— Перший випадок стався місяць тому. Дівчинка читала казку. Наступного дня відкрила її знову й сказала, що фінал став іншим. Ми подумали, що вона помилилася. Але потім схожі історії почали розповідати й інші читачі.

Аня відкрила блокнот.

Факт №1. Кілька людей незалежно один від одного повідомили про зміну тексту в книгах.

— А книги перевіряли? — запитала вона.

— Так. На вигляд вони звичайні.

Капітан Дружок тим часом повільно йшов уздовж полиць.

Раптом він зупинився біля дуже старої книги без назви.

Вона була товстою, у темній шкіряній палітурці.

На корінці не було жодного напису.

Аня обережно відкрила її.

Перші сторінки були порожні.

Потім почалися записи.

Але це були не казки.

Не історичні події.

На сторінці вона прочитала:

«21 липня 2026 року. До бібліотеки зайде дівчинка-детектив із німецькою вівчаркою. Вона відкриє цю книгу.»

Аня завмерла.

Вона повільно перегорнула сторінку.

І саме в цей момент...

на чистому аркуші почали проступати нові літери.

Наче хтось невидимою рукою писав їх просто зараз.

Аня завмерла.

Нові слова з'являлися повільно, літера за літерою.

Капітан Дружок уважно дивився на сторінку.

За хвилину напис був завершений.

«Перш ніж зробити висновок, перевір чорнило.»

Аня не поспішала.

Вона згадала головне правило Архіву:

«Спочатку докази.»

— У вас є лупа? — запитала вона бібліотекарку.

— Звичайно.

За кілька хвилин Аня уважно оглядала сторінку.

Чорнило виглядало незвично.

Одні літери були трохи темніші за інші.

Вона легенько торкнулася їх ватною паличкою.

Частина напису злегка розмазалася.

— Цікаво...

Бібліотекарка здивовано подивилася на неї.

— Що це означає?

— Принаймні частина тексту була написана зовсім недавно.

Аня занотувала:

Факт №2. Новий текст виконано свіжішим чорнилом, ніж старі записи.

У цей момент Капітан Дружок тихо гавкнув.

Він дивився не на книгу.

А на верхню полицю.

Там лежав маленький дерев'яний футляр.

Аня обережно зняла його.

Усередині були:

старовинна чорнильна ручка;

маленька скляна пляшечка з чорнилом;

записка.

На записці було написано:

«Книга ніколи не писала сама. Але знайти того, хто її дописує, набагато складніше.»

Аня усміхнулася.

— Отже, це вже хороша зачіпка.

Вона поклала футляр до пакета для речових доказів.

Раптом бібліотекарка тихо сказала:

— Зачекайте...

Цього футляра тут щойно не було.

Усі троє мовчки подивилися на верхню полицю.

На товстому шарі пилу було видно лише один слід.

Наче хтось кілька хвилин тому поставив футляр саме туди... і безшумно пішов.

Аня ще раз освітила полицю ліхтариком.

Слід у пилу був чітким.

— Якщо футляр з'явився недавно, мають бути й інші докази.

Вона уважно оглянула підлогу.

Біля стелажа лежав маленький клаптик паперу.

На ньому був відбиток синього чорнила.

Капітан Дружок понюхав його й одразу рушив уперед.

Він повільно йшов між книжковими рядами.

Нарешті зупинився біля старих дерев'яних дверей із написом:

«Службовий архів. Вхід лише для працівників.»

Бібліотекарка здивувалася.

— Я не була тут уже багато років. Після ремонту це приміщення просто зачинили.

Аня обережно відчинила двері.

У кімнаті стояли старі каталожні шафи.

На столі лежала відкрита книга обліку.

Останній запис був зроблений... учора.

— Але ж сюди ніхто не заходив, — тихо сказала бібліотекарка.

Аня уважно оглянула сторінку.

Запис був коротким:

«Книгу повернуто на місце.»

Без назви.

Без підпису.

Без номера.

Поряд лежало перо зі свіжими краплями чорнила.

Аня не торкалася його.

Спочатку вона сфотографувала стіл, а потім обережно оглянула все навколо.

На підлозі виднілися ледь помітні сліди.

Вони вели до високої книжкової шафи.

Капітан Дружок легенько штовхнув її носом.

Шафа тихо посунулася.

За нею відкрився вузький прохід.

З темряви долинув тихий шурхіт сторінок.

Наче хтось саме зараз перегортав дуже стару книгу.

Аня міцніше стиснула ліхтарик.

— Дружку... схоже, ми знайшли того, хто знає про ці книги більше, ніж усі інші.

Аня та Капітан Дружок повільно пройшли вузьким проходом.

За шафою виявилася маленька кімната.

Уздовж стін стояли книжкові полиці.

Посередині — старий письмовий стіл.

На ньому горіла настільна лампа.

А біля столу сидів літній чоловік в окулярах.

Він спокійно читав книгу.

Почувши кроки, чоловік підвів очі.

— Я знав, що рано чи пізно сюди хтось прийде, — сказав він.

— Це ви дописували книги? — запитала Аня.

Чоловік усміхнувся.