Розділ 7

Минув лише тиждень після того, як Аня закрила Справу №5.

У Архіві неможливих справ на неї вже чекала нова тека.

На обкладинці чорними літерами було написано:

Справа №6. Потяг без машиніста.

Усередині лежали кілька газетних вирізок.

«Очевидці повідомляють про старий потяг, який іноді проїжджає покинутою залізничною колією опівночі. На цій гілці вже багато років не ходять поїзди.»

До теки був прикріплений лист.

«Перевірити повідомлення. Не робити висновків без доказів.»

— Саме так ми й працюємо, — усміхнулася Аня.

Капітан Дружок нетерпляче завиляв хвостом.

Увечері вони прибули до старої станції.

Колії були іржавими.

Будівля вокзалу стояла порожня.

Єдиною людиною був літній черговий.

— Ви теж чули про нічний потяг? — запитав він.

— Так. А ви його бачили?

Чоловік задумався.

— Не знаю... Одного разу почув гудок. Потім ніби побачив світло між деревами. Але коли підійшов ближче — нічого не було.

Аня записала:

Факт №1. Є свідчення очевидця, але поки що без підтвердження.

Вона оглянула колії.

На іржі не було свіжих слідів від коліс.

— Якщо тут справді проходив потяг, мають залишитися докази, — сказала вона.

Капітан Дружок рушив уперед уздовж рейок.

Раптом він зупинився біля старого семафора.

Біля його основи лежав сучасний ліхтарик.

Він був чистим, ніби його залишили зовсім недавно.

Аня підняла його.

На ручці був приклеєний маленький папірець.

На ньому від руки було написано лише два слова:

«Опівночі чекай.»

Аня подивилася на годинник.

До дванадцятої ночі залишалося рівно двадцять хвилин.

Десь удалині...

тишу розірвав довгий, протяжний гудок потяга.

Протяжний гудок лунав кілька секунд.

Потім настала тиша.

Аня поглянула на годинник.

00:00.

— Гудок був справжній, — тихо сказала вона. — Але звідки він пролунав?

Капітан Дружок насторожився.

Вуха були підняті, погляд спрямований уздовж темної колії.

Раптом далеко попереду з'явилося слабке світло.

Спочатку воно нагадувало маленький ліхтар.

Та з кожною секундою ставало яскравішим.

— Схоже на прожектор локомотива... — прошепотіла Аня.

Вона дістала фотоапарат і почала знімати.

Світло наближалося.

У тумані поступово вимальовувався силует старого потяга.

Він рухався дуже повільно.

Але...

не було чути стукоту коліс.

Наче він ковзав над рейками.

Потяг зупинився за кілька метрів від них.

У кабіні машиніста було темно.

Жодної людини.

Двері першого вагона тихо відчинилися.

Аня не поспішала заходити.

— Спочатку оглянемо все зовні.

Вона освітила ліхтариком колеса.

На них лежав товстий шар пилу.

— Дивно... Якби потяг справді їхав, пилу майже не залишилося б.

Капітан Дружок обійшов локомотив.

Біля заднього колеса він почав нюхати землю.

Аня підійшла ближче.

На землі були свіжі людські сліди.

Хтось недавно ходив тут.

Вона сфотографувала їх і виміряла довжину.

— Отже, ми вже знаємо дві речі, — сказала Аня.

— Потяг виглядає так, ніби давно не рухався.

— Але хтось був тут зовсім недавно.

Саме в цю мить із темного вагона почувся тихий звук.

Наче хтось перегортав сторінки старої книги.

Капітан Дружок тихо загарчав.

Аня міцніше стиснула ліхтарик.

— Гаразд... Тепер настав час з'ясувати, чи є у вагоні хтось живий.

Аня повільно піднялася сходами до вагона.

Капітан Дружок ішов попереду, уважно прислухаючись.

Усередині було тихо.

Дерев'яні лавки вкривав товстий шар пилу.

На стелі тьмяно гойдалася стара лампа.

Аня освітила вагон ліхтариком.

Здавалося, що він порожній.

Та звук перегортання сторінок повторився.

Шурх...

Шурх...

Він долинав із самого кінця вагона.

Аня повільно рушила вперед.

На останньому сидінні лежала стара книга.

Її сторінки самі перегорталися, хоча вікна були зачинені й вітру не було.

Капітан Дружок обнюхав книгу.

Не гарчав.

Лише уважно дивився на неї.

Аня обережно підняла книгу.

На обкладинці золотими літерами було написано:

«Журнал рейсів».

Вона відкрила останню сторінку.

Більшість записів були дуже старими.

Та найостанніший запис був зроблений... сьогодні.

21 липня 2026 року.

Аня здивовано переглянулася з Дружком.

— Але ж цей потяг давно не працює...

Під датою було лише одне речення:

«Пасажир прибув, але потяг так і не рушив.»

У цей момент у кишені Ані завібрував телефон.

Вона швидко дістала його.

Повідомлення надійшло з невідомого номера.

«Не шукай машиніста. Шукай того, хто написав останній запис.»

Аня нахмурилася.

— Звідки хтось знає, що ми тут?

Вона вибігла на платформу й оглянулася.

Навколо нікого.

Лише стара станція.

Туман.

І мовчазні рейки.

А коли вона знову зайшла до вагона...

книга вже лежала закритою.

Наче її ніхто й не відкривав.

Аня обережно знову відкрила книгу.

Останній запис зник.

На сторінці залишилися лише старі записи, зроблені багато років тому.

— Це неможливо... Я ж щойно його читала.

Вона швидко перегорнула кілька сторінок.

Нічого.

Запису з датою 21 липня 2026 року більше не було.

— Треба перевірити, чи не сфотографувала я його.

Аня відкрила галерею телефону.

На першому фото було видно сторінку книги.

Але місце, де щойно був дивний запис, виявилося порожнім.

— Отже, доказу в нас поки немає, — тихо сказала вона.

Вона зробила ще одну позначку в блокноті.