Розділ 5

Аня ще раз подивилася на стару фотографію.

Детективи стояли в один ряд.

Поруч із кожним сидів собака.

Усі дивилися просто в об'єктив.

Лише один чоловік дивився кудись убік.

Саме він був схожий на незнайомця, якого Аня зустріла на Туманному мосту.

— Хто він? — запитала Аня.

Бібліотекар обережно взяв фотографію.

— Його звали Олександр. Він був одним із найкращих детективів Архіву.

— А де він зараз?

Бібліотекар мовчав кілька секунд.

— Він не повернувся зі своєї останньої справи.

У підземній залі стало тихо.

Аня подивилася на товсту чорну теку.

— То це і є його справа?

— Так.

— Чому її ніхто не завершив?

— Бо ніхто не знає, чим вона закінчилася.

Аня відкрила теку.

Усередині лежали пожовклі записи.

Перший аркуш був акуратно підписаний:

«Справа №0. Дзеркальні двері.»

Далі йшов запис:

«Якщо ви читаєте ці рядки, значить, я не зміг повернутися. Не довіряйте всьому, що бачите. Найнебезпечніші двері — ті, що здаються звичайними.»

Капітан Дружок тихо заскавулів.

Ніби йому не подобалося щось у цій теці.

Аня перегорнула сторінку.

Між документами лежала стара карта.

На ній були позначені всі місця, де вони вже побували:

готель із кімнатою 305;

покинута автобусна зупинка;

Туманний міст;

будинок, який прокидається опівночі.

Усі червоні лінії сходилися в одній точці.

Посеред густого лісу.

Біля маленького кружечка був напис:

«Дзеркальний дім.»

Бібліотекар повільно закрив теку.

— Якщо підете туди, дороги назад може й не бути.

Аня поклала теку до свого рюкзака.

— Я не знаю, що знайду там. Але якщо всі ці справи пов'язані між собою, ми повинні дізнатися правду.

Капітан Дружок встав поруч із нею.

Він ніби був готовий вирушити в нову подорож.

Бібліотекар простягнув Ані невеликий компас.

— Це не звичайний компас. Він показує не північ.

— А що?

— Він показує шлях до тієї загадки, яка зараз найбільше потребує відповіді.

Аня взяла компас.

Стрілка кілька секунд крутилася.

Потім різко зупинилася.

І вказала прямо на вихід із Архіву.

Наступна справа вже чекала на детектива Аню та Капітана Дружка.

Наступного ранку Аня та Капітан Дружок вирушили в дорогу.

Компас, який подарував бібліотекар, не показував північ.

Його стрілка впевнено вела вглиб старого лісу.

— Сподіваюся, цього разу він не помиляється, — усміхнулася Аня.

Капітан Дружок радісно завиляв хвостом.

Після кількох годин дороги дерева раптом розступилися.

Попереду стояв невеликий двоповерховий будинок.

Його вікна були вкриті пилом.

Двері були прочинені.

Над входом висіла стара дерев'яна табличка:

«Не дивіться у дзеркала після заходу сонця.»

— Уже друге попередження за сьогодні, — сказала Аня, записуючи напис до блокнота.

Вони зайшли всередину.

Будинок був порожній.

На стінах висіли великі старі дзеркала.

Одне в коридорі.

Два у вітальні.

Ще одне — на сходах.

Але всі вони були накриті білими простирадлами.

— Наче хтось спеціально сховав їх, — прошепотіла Аня.

Капітан Дружок уважно принюхався.

Потім сів біля найбільшого дзеркала.

Аня обережно зняла простирадло.

У дзеркалі вона побачила себе.

Поруч сидів Капітан Дружок.

Усе було звичайно.

Та раптом...

відображення Дружка підняло голову.

Хоча справжній пес залишався нерухомим.

Відображення повільно подивилося просто на Аню.

І тихо похитало головою.

Наче попереджало:

«Не відкривай інші дзеркала.»

У ту ж мить у сусідній кімнаті почувся глухий стукіт.

Один.

Другий.

Третій.

А потім усе стихло.

Аня повільно зачинила блокнот.

— Здається, у цьому будинку ми не самі.

Капітан Дружок встав перед нею, уважно дивлячись у темний дверний отвір.

І саме тоді...

одне з накритих дзеркал саме по собі повільно скинуло з себе біле простирадло.

Простирадло повільно впало на підлогу.

Аня підняла ліхтарик.

Перед нею висіло старовинне овальне дзеркало.

Але...

у ньому нічого не відображалося.

Ні Аня.

Ні Капітан Дружок.

Ні кімната.

Лише густа сіра імла.

— Це вже дуже дивно... — прошепотіла Аня.

Вона зробила крок ближче.

Імла всередині дзеркала почала рухатися.

Наче за склом дув сильний вітер.

Капітан Дружок тихо загарчав.

Він став між Анею і дзеркалом.

Раптом у глибині імли з'явився слабкий вогник.

Потім ще один.

Наче хтось ішов із ліхтарем.

За кілька секунд із туману виринув силует.

Це був хлопчик років дванадцяти.

Він дивився прямо на Аню.

Потім притиснув долоню до поверхні дзеркала.

І беззвучно промовив лише два слова:

«Не довіряй...»

У цей момент дзеркало вкрилося тріщинами.

Не розбилося.

Саме тріщинами.

Вони розійшлися по склу, наче павутиння.

Кімнатою прокотився холодний подих.

Ліхтарик почав блимати.

Капітан Дружок різко озирнувся.

Позаду них почулися кроки.

Повільні.

Спокійні.

Наче хтось неквапливо спускався сходами.

Аня швидко освітила сходи ліхтариком.

Там нікого не було.

Але кроки не припинилися.

Вони лунали все ближче.

І раптом...

на запиленій підлозі почали з'являтися свіжі сліди.

Наче невидима людина саме зараз ішла до них.

Сліди з'являлися один за одним.

Повільно.

Від сходів.

Прямо до дзеркала.

Аня присіла навпочіпки.