Розділ 4

Старий ключ лежав у кишені Ані.

Вона кілька разів розглядала його дорогою додому.

Жодного напису.

Лише символ щита із головою вовка.

— Цікаво, які двері він відкриває? — задумливо промовила вона.

Капітан Дружок тихо гавкнув.

Наступного ранку до Архіву надійшов новий лист.

Конверт був без марки й без адреси відправника.

Всередині лежав лише один аркуш

«Якщо хочете побачити будинок, який прокидається опівночі, приїжджайте до села Лісове. Але не заходьте всередину після дванадцятої.»

Нижче була намальована невелика карта.

До села вони дісталися вже надвечір.

На околиці стояв старий двоповерховий будинок.

Вікна були темні.

Двері — зачинені.

Поруч сидів літній чоловік.

— Ви теж через цей будинок? — запитав він.

Аня кивнула.

— Що ви про нього знаєте?

— Удень це звичайний покинутий будинок, — відповів чоловік. — Але рівно опівночі в його вікнах запалюється світло. Чути кроки, музику... ніби там знову хтось живе.

— Хтось заходив усередину?

Чоловік мовчки зітхнув.

— Багато хто.

— І що вони побачили?

— Найдивніше те, що кожен розповідав різне.

Один бачив порожні кімнати.

Інший — святкову вечерю.

Третій казав, що зустрів самого себе.

Капітан Дружок уважно слухав.

Його вуха були насторожені.

Годинник на дзвіниці пробив одинадцяту вечора.

До опівночі залишалася лише година.

Аня дістала блокнот.

— Добре. Як завжди. Спочатку — факти. Потім — висновки.

Вона ще не знала...

що цієї ночі вперше зіткнеться із загадкою, яку не зможе пояснити одразу.  

До півночі залишалися лічені хвилини.

Аня, Капітан Дружок і літній чоловік стояли на безпечній відстані від будинку.

Навколо панувала незвична тиша.

Навіть цвіркуни перестали співати.

Годинник на дзвіниці почав бити дванадцяту.

Перший удар.

Другий.

Третій...

На десятому ударі у вікні другого поверху спалахнуло жовте світло.

На одинадцятому — ще одне.

На дванадцятому...

засвітилися всі вікна будинку.

Капітан Дружок насторожився.

Зсередини долинула тиха музика.

Наче хтось грав на старому піаніно.

Потім почулися кроки.

Хтось повільно ходив кімнатами.

Аня піднесла бінокль до очей.

У вікні майнула чиясь тінь.

Потім ще одна.

Вони були схожі на звичайних людей.

Вони сміялися.

Розмовляли.

Наче в будинку відбувалося сімейне свято.

— Але ж він покинутий... — прошепотів літній чоловік.

Раптом вхідні двері самі повільно відчинилися.

Ніхто не торкався ручки.

З темного коридору повіяв холодний вітер.

На порозі лежав аркуш паперу.

Вітер повільно підкотив його до ніг Ані.

Вона підняла його.

На пожовклому папері було написано лише одне речення:

«Не вір тому, що побачиш усередині.»

Аня мовчки склала аркуш і поклала його до блокнота.

— Це попередження, — сказала вона. — Але від кого?

Капітан Дружок раптом тихо загарчав.

Він дивився не на двері.

А на вікно другого поверху.

Аня повільно підняла голову.

За склом стояла дівчинка років дванадцяти.

Вона дивилася просто на них.

Потім піднесла палець до губ.

Наче просила...

не заходити.

Аня не відводила погляду від другого поверху.

Дівчинка все ще стояла біля вікна.

Її обличчя було спокійним.

Вона не виглядала наляканою.

Лише сумною.

— Вона попереджає нас, — тихо сказала Аня.

Капітан Дружок коротко гавкнув.

Наче погоджувався.

Раптом музика в будинку стихла.

Світло в усіх кімнатах одночасно згасло.

Минуло кілька секунд.

Потім у коридорі знову загорілася лише одна лампа.

На самому початку сходів.

Ніби запрошуючи когось увійти.

— Це пастка? — прошепотів літній чоловік.

— Не знаю, — відповіла Аня. — Але ми не будемо заходити лише тому, що нас хтось кличе.

Вона зробила кілька фотографій будинку.

На екрані фотоапарата все виглядало інакше.

Усі вікна були темні.

Жодного світла.

Жодної дівчинки.

Жодної лампи.

— Дивно... — сказала Аня. — Ми бачимо одне, а камера показує інше.

Вона ще раз подивилася на будинок.

У вікні другого поверху вже нікого не було.

Натомість на запітнілому склі повільно з'явилися літери.

Наче хтось писав пальцем ізсередини.

«Шукайте під будинком.»

Напис протримався лише кілька секунд.

Потім зник.

У ту ж мить Капітан Дружок рішуче потягнув Аню вбік.

До старого колодязя, що стояв за кілька метрів від будинку.

Він почав обнюхувати каміння навколо.

Потім сів біля великої металевої кришки, майже повністю зарослої травою.

Аня очистила її від моху.

На кришці був той самий символ, який вони вже бачили раніше.

Щит.

І голова вовка.

Вона дістала зі своєї кишені старий ключ.

Ключ ідеально підходив до замка.

Але перш ніж повернути його, Аня подивилася на Капітана Дружка.

— Готовий, друже?

Пес мовчки кивнув головою.

Аня повільно вставила ключ у замок...

І почула, як десь глибоко під землею клацнув старий механізм.

Клацання пролунало ще раз.

Потім земля під ногами ледь здригнулася.

Стара металева кришка повільно відсунулася убік.

Знизу повіяло прохолодним повітрям.

У світлі ліхтарика відкрилися вузькі кам'яні сходи.

— Це схоже на старе підземелля, — тихо сказала Аня.

Капітан Дружок обережно принюхався.

Він не гарчав.

Отже, поки що не відчував небезпеки.

Вони повільно спустилися вниз.