Розділ 3

Дощ не припинявся вже третю добу.

Аня сиділа біля вікна й розглядала карту. Червоним олівцем було позначене лише одне місце — Туманний міст. 

— Якщо він існує, ми повинні його знайти, — сказала вона.

Капітан Дружок радісно гавкнув, ніби був готовий до нової пригоди.

Наступного ранку вони вирушили в дорогу.

Місто швидко залишилося позаду.

За вікнами машини з'явилися густий ліс і старі дерева.

Навігатор раптом вимкнувся.

Компас почав повільно обертатися.

— Дивно... — прошепотіла Аня.

Капітан Дружок насторожився.

Попереду здіймався густий білий туман.

З нього повільно вимальовувався старий кам'яний міст.

На ньому не було жодної людини.

Лише старий дорожній знак.

На ньому ледве можна було прочитати:

«Не переходьте міст після заходу сонця.»

— Це дуже схоже на місцеву легенду, — сказала Аня. — Але спочатку знайдемо докази.

Вона оглянула міст.

Каміння було вологим.

На одному з поручнів вона помітила свіжі подряпини.

Наче хтось недавно перелазив через нього.

Капітан Дружок раптом побіг уперед

Біля самого початку мосту лежав старий фотоапарат.

Аня натиснула кнопку перегляду.

У пам'яті залишився лише один знімок.

На ньому був цей самий міст.

Посеред нього стояла людина в довгому плащі.

Обличчя не було видно.

Але за її спиною...

стояла маленька дівчинка із синьою парасолькою.

Аня підняла очі від екрана.

Міст був порожній.

Дівчинки не було.

Людини теж.

Та Капітан Дружок не зводив погляду з туману.

І раптом...

з того боку мосту долинув тихий собачий гавкіт.

Не схожий на гавкіт Дружка.

Наче хтось кликав його на інший бік.

Дружок зробив крок уперед.

Аня міцно взялася 

За його нашийник.

— Ні, друже. Спочатку ми дізнаємося, хто нас кличе.

Туман попереду повільно заворушився.

І в ньому почали проступати чиїсь силуети...

Силуетів ставало дедалі більше.

Спочатку один.

Потім другий.

Потім десятки.

Вони нерухомо стояли в густому тумані.

Роздивитися їх було неможливо.

— Не підходьте ближче, — тихо сказала Аня.

Капітан Дружок не гавкав.

Він уважно дивився вперед, принюхувався до повітря і тихо гарчав.

Раптом один із силуетів зробив крок.

Потім ще один.

Повільно він вийшов із туману.

Це був літній чоловік у формі залізничника.

Він мовчки подивився на Аню.

Потім показав рукою за міст.

І так само мовчки розчинився в тумані.

— Він ніби хотів, щоб ми кудись пішли, — прошепотіла Аня.

У цей момент Дружок різко повернув голову.

За спиною хтось тихо вимовив:

— Не слухайте їх...

Аня озирнулася.

Позаду нікого не було.

Лише старий фотоапарат, який лежав на землі.

Він сам увімкнувся.

На екрані з'явилося нове фото.

Його ніхто не робив.

На ньому були Аня і Капітан Дружок.

Вони стояли на мосту.

Але за їхніми спинами було видно ще одну постать.

Високу.

У чорному плащі.

На фотографії вона повільно підняла руку.

Хоча на самому мосту нікого не було.

Капітан Дружок голосно загавкав.

Уперше за всі справи.

Його гавкіт луною прокотився над річкою.

І тієї ж миті всі силуети в тумані...

одночасно повернули голови в їхній бік.

Силуети не наближалися.

Вони просто стояли.

Ніби чекали.

Аня міцніше стиснула повідець Капітана Дружка.

— Ми не знаємо, хто вони. Не будемо ризикувати.

Раптом із туману почувся дитячий голос.

— Аню...

Вона здригнулася.

— Хто тут?

Відповіді не було.

Лише тихий плескіт води під мостом.

За кілька секунд голос пролунав знову.

— Аню... допоможи...

Він був сумний.

Наче хтось заблукав.

Капітан Дружок не кинувся вперед.

Навпаки, він став перед Анею, ніби захищаючи її.

— Молодець, друже, — тихо сказала вона. — Якщо ти не довіряєш цьому голосу, то й я не довірятиму.

Вона дістала ліхтарик і освітила міст.

Світло проникло в туман лише на кілька метрів.

А потім...

ніби вперлося в невидиму стіну.

Світло не проходило далі.

— Такого не буває...

Аня зробила ще один крок.

Під ногою щось хруснуло.

Вона опустила ліхтарик.

На камінні лежав старий поліцейський жетон.

Зворотний бік був подряпаний.

На ньому можна було прочитати лише кілька слів:

«Не переходь... якщо чуєш своє ім'я...»

У цей момент голос пролунав утретє.

Але тепер він звучав зовсім поруч.

Прямо за її спиною.

— Аню...

Вона різко озирнулася.

Нікого.

Лише Капітан Дружок дивився кудись угору.

Аня підняла голову.

На старій кам'яній арці мосту хтось сидів.

Темний силует повільно підвівся.

І так само повільно...

зробив крок уперед.

Хоча під його ногами не було жодної опори.

Силует зробив ще один крок.

Туман навколо нього почав повільно розсіюватися.

Перед Анею стояв високий чоловік у старому сірому плащі.

Його обличчя приховував широкий капелюх.

Капітан Дружок уважно дивився на незнайомця.

Він не гарчав.

Але й не підходив ближче.

Чоловік заговорив першим:

— Ти... нова хранителька Архіву?

Аня здивовано подивилася на нього.

— Я не хранителька. Я лише розслідую дивні справи.

Чоловік ледь усміхнувся.

— Саме так усе й починається.

Він простягнув руку.

У ній лежав старий іржавий ключ.

На ньому був вибитий знак щита.

Той самий, який Аня вже бачила в Архіві.