Розділ 2

Минув тиждень після справи з дверима без номера.

Аня сиділа за письмовим столом і переглядала свої записи.

Поруч дрімав Капітан Дружок.

Раптом телефон завібрував.

Повідомлення було коротким:

«Автобус №17 щоночі зупиняється на покинутій зупинці. Камери показують, що заходить один пасажир, але виходить автобус уже порожнім. Якщо не віриш — приїжджай сьогодні о 23:47.»

Аня усміхнулася.

— Схоже, у нас нова справа.

Капітан Дружок одразу підняв голову, ніби зрозумів кожне слово.

О 23:30 вони вже стояли біля старої автобусної зупинки.

Ліхтар над дорогою миготів.

Навколо не було жодної людини.

— Саме тут? — тихо запитала Аня.

Водій автобуса нервово кивнув.

— Щоночі. Завжди однаково.

Рівно о 23:47 автобус під'їхав до зупинки.

Двері відчинилися.

Ніхто не заходив.

Принаймні так здавалося.

Та Капітан Дружок раптом насторожився.

Він уважно дивився в порожній дверний проріз.

Потім тихо загарчав.

— Ти когось бачиш? — прошепотіла Аня.

Пес не відводив погляду.

Автобус рушив.

Через кілька хвилин вони переглянули запис із внутрішньої камери.

На відео чітко було видно, як у салон заходить дівчинка із синьою парасолькою.

Вона мовчки проходить у кінець автобуса і сідає на останнє сидіння.

Але...

ані Аня, ані водій її тоді не бачили.

— Це монтаж? — запитав водій.

— Не знаю, — відповіла Аня. — Але якщо камера показує її, а ми ні... завтра ми знову прийдемо сюди.

І цього разу будемо готові . 

Наступного вечора Аня та Капітан Дружок повернулися на ту саму зупинку.

Цього разу вони підготувалися.

Аня взяла фотоапарат, ліхтарик, блокнот і невелику екшн-камеру.

— Якщо ми чогось не побачимо, можливо, це побачить техніка, — сказала вона.

Капітан Дружок тихо гавкнув.

Рівно о 23:47 автобус знову зупинився.

Двері повільно відчинилися.

Аня дивилася уважно.

Нікого.

Але Дружок зробив крок уперед, ніби пропускаючи когось.

Двері зачинилися.

Автобус рушив.

Вони сіли всередині.

У салоні було тихо.

Лише шумів двигун.

Раптом Капітан Дружок підійшов до останнього сидіння.

Він сів навпроти порожнього місця.

І... почав повільно виляти хвостом.

— Ти когось бачиш? — тихо запитала Аня.

Пес не відводив погляду.

Він поводився так, ніби поруч сиділа знайома людина.

Аня дістала фотоапарат.

Натиснула кнопку.

Спалах.

Вона одразу відкрила знімок.

На фотографії останнє сидіння вже не було порожнім.

На ньому сиділа дівчинка років десяти.

У руках вона тримала стару синю парасольку.

Її обличчя було спокійним.

Вона дивилася у вікно.

Наче чекала на свою зупинку.

Аня підняла очі.

Сидіння знову було порожнім.

— Це неможливо...

Водій різко загальмував.

Автобус зупинився посеред дороги.

— Чому ми стали? — запитала Аня.

Водій мовчки показав уперед.

Посеред шосе стояла синя парасолька.

Одна.

Без жодної людини поруч.

А поруч із нею лежав старий пожовклий квиток.

На ньому було надруковано:

«Остання поїздка — 17 жовтня 1989 року.»

Капітан Дружок тихо загарчав.

Аня підняла квиток і поклала його до папки зі справою.

— Це вже не просто легенда, — сказала вона. — У нас з'явився перший справжній доказ.

Наступного ранку Аня вирушила до міського архіву.

Капітан Дружок крокував поруч, уважно принюхуючись до всього навколо.

— Нам потрібно з'ясувати, що сталося 17 жовтня 1989 року, — сказала Аня.

Архіваріус довго переглядав старі газети.

Нарешті він дістав пожовклу папку.

— Ось... Автобусний маршрут №17.

Аня відкрила її.

У газеті був лише короткий заголовок:

«Нічний автобус зник без сліду.»

— Як це — зник? — здивувалася вона.

Архіваріус знизав плечима.

— Його шукали кілька тижнів. Водія й пасажирів так і не знайшли. Через місяць маршрут закрили.

Аня уважно читала далі.

Останній рейс вирушив о 23:47.

Саме в той час, коли вони бачили дивну дівчинку.

— Це вже не випадковість, — прошепотіла вона.

У цей момент Капітан Дружок тихо гавкнув.

Він стояв біля старої карти міста.

Аня підійшла ближче.

На карті був позначений маршрут №17.

Але наприкінці дороги...

була ще одна зупинка.

Без назви.

Її не було на сучасних картах.

Лише маленький кружечок і напис олівцем:

«Не зупинятися.»

— Хто це написав? — запитала Аня.

Архіваріус похитав головою.

— Не знаю. Ця карта зберігається тут понад сорок років.

Аня обережно сфотографувала карту.

Коли вона подивилася на екран фотоапарата, у самому кінці дороги стояла маленька постать.

Дівчинка із синьою парасолькою.

На самій карті її не було.

Лише на фотографії.

Капітан Дружок тихо загарчав.

— Схоже, друже... сьогодні ввечері ми поїдемо до останньої зупинки.

І вперше за весь час Аня відчула, що ця справа може бути небезпечнішою, ніж попередня.

Того ж вечора Аня та Капітан Дружок знову сіли в автобус №17.

Водій нервово поглядав у дзеркало.

— Ви справді хочете доїхати до кінця маршруту?

— Саме для цього ми й тут, — відповіла Аня.

Автобус рушив.

Зупинка за зупинкою пасажирів ставало менше.

Нарешті в салоні залишилися лише троє:

водій,

Аня,

і Капітан Дружок.

Годинник показував 23:46.

Автобус повернув на вузьку дорогу, якої не було на сучасній карті.

— Ми їдемо не туди! — вигукнув водій.

Навігатор показував, що автобус стоїть на місці.