Розділ 1

— Знову страшилка? — усміхнулася Аня, закриваючи книгу.

За вікном накрапав дощ. Біля її ніг лежав молодий німецький вівчар Капітан Дружок. Він підвів вуха, ніби відчув, що зараз станеться щось цікаве.

Телефон тихо задзвенів.

Повідомлення було від незнайомого номера.

«Якщо не боїшся загадок, приїжджай до старого готелю. Там уже тиждень з'являються двері, яких не існує.»

Аня перечитала повідомлення двічі.

— Двері, яких не існує? Це звучить дивно.

Капітан Дружок тихо гавкнув, ніби погоджувався.

— Спочатку перевіримо факти, друже. Жодних висновків без доказів.

Наступного дня вони приїхали до старого готелю.

Адміністратор зустрів їх біля входу.

— Ви теж прийшли через ті двері?

— Ми прийшли з'ясувати, чи вони взагалі існують, — відповіла Аня.

Вони піднялися на третій поверх.

Довгий коридор був порожній.

Двері з номерами 301... 302... 303... 304...

Нічого незвичайного.

— Бачите? — зітхнув адміністратор. — Сьогодні їх немає.

Раптом Капітан Дружок зупинився.

Він уважно вдивився у стіну між кімнатами 303 і 304.

Потім тихо загарчав.

Аня підійшла ближче.

Шпалери були звичайними.

Але коли вона провела по них рукою, відчула щось дивне.

Під шаром шпалер ніби ховалася... дверна ручка.

Вона відсмикнула руку.

І в ту ж мить у кінці коридору щось тихо клацнуло.

Наче хтось...

повільно повернув ключ із іншого боку.

Але коридор був порожній.

Клацання стихло.

У коридорі запанувала тиша.

Адміністратор зблід.

— Ви... ви теж це чули?

— Чула, — спокійно відповіла Аня. — Але це ще нічого не доводить.

Капітан Дружок підійшов до стіни й почав уважно її обнюхувати. Потім сів і не зводив погляду з одного місця.

— Він щось знайшов, — сказала Аня.

Адміністратор приніс ліхтарик.

Світло ковзнуло по шпалерах.

І тоді стало видно тонку прямокутну лінію.

Наче під шпалерами справді були двері.

— Покличемо майстра? — невпевнено запитав адміністратор.

— Ні, — відповіла Аня. — Спочатку потрібно перевірити архіви готелю.

Через годину вони сиділи в запиленій кімнаті з кресленнями будівлі.

Аня повільно перегортала пожовклі плани.

Раптом вона завмерла.

— Дивіться...

На кресленні, зробленому понад п'ятдесят років тому, між номерами 303 і 304 була позначена ще одна кімната.

305.

Але в сучасних планах її не існувало.

— Її просто... стерли? — здивувався адміністратор.

— Або замурували, — тихо сказала Аня.

У цей момент Капітан Дружок тихо загарчав.

Він дивився не на двері.

Не на стіну.

А на старе фото готелю, що висіло на стіні архіву.

На ньому було видно той самий коридор.

І між кімнатами 303 та 304...

чітко стояли двері з номером 305.

А перед ними стояла маленька дівчинка.

На звороті фотографії був лише один напис:

«Не дозволяйте їй відчинити двері.»

Аня ще раз уважно подивилася на фотографію.

— Це не доказ, — тихо сказала вона. — Це лише підказка.

Адміністратор нервово ковтнув.

— Але ж кімнати 305 не існує...

— Зараз не існує, — відповіла Аня. — А колись існувала.

Капітан Дружок підійшов до стіни, за якою, за старим планом, мала бути кімната. Він торкнувся лапою шпалер і тихо заскавулів.

— Він щось відчуває, — прошепотів адміністратор.

— Або просто помітив те, чого не бачимо ми, — сказала Аня.

Вона постукала по стіні.

«Тук... тук...»

Потім зробила крок убік і постукала знову.

«Тук...»

Звук був іншим.

— Порожнина, — сказала вона. — За цією стіною є вільний простір.

Адміністратор здивовано подивився на неї.

— Тобто...

— Так. Тут справді могла бути кімната.

У цей момент у всьому коридорі згасло світло.

Запрацювало аварійне освітлення.

Червоне.

Тьмяне.

Капітан Дружок різко насторожився.

Його погляд був спрямований просто на стіну.

Аня теж подивилася туди.

На шпалерах повільно проступили тонкі темні лінії.

Спочатку одна.

Потім друга.

За кілька секунд вони склалися в контури дверей.

На місці, де щойно була звичайна стіна, тепер чітко виднілися старі дерев'яні двері.

На них висіла потемніла латунна табличка.

305.

Ніхто не рухався.

У коридорі було так тихо, що чулося лише цокання старого годинника на першому поверсі.

І саме тоді...

з-за дверей долинув тихий звук.

Наче хтось дуже обережно...

тричі постукав.

Тук.

Тук.

Тук.

Ніхто не промовив ні слова.

Навіть адміністратор, який хвилину тому ледве стримував хвилювання, тепер стояв нерухомо.

Капітан Дружок зробив кілька кроків до дверей.

Він не гавкав.

Не гарчав.

Лише уважно прислухався.

— Це дивно, — тихо сказала Аня. — Якби за дверима була людина, пес поводився б зовсім інакше.

Вона дістала маленький блокнот.

— Записуємо факти.

Старі плани показують кімнату 305.

За стіною є порожній простір.

На старій фотографії ці двері існували.

Ми всі почули три стуки.

— Жодного висновку, поки не буде більше доказів, — сказала вона.

Раптом дверна ручка повільно опустилася вниз.

Сама.

Двері прочинилися лише на кілька сантиметрів.

Звідти повіяв холодний вітер.

Але коридор не мав жодного вікна.

Капітан Дружок зробив крок уперед, понюхав повітря... і раптом відступив назад.

Такого ще не було.

Зазвичай він ішов назустріч будь-якій загадці.

А зараз ніби відчув: поспішати не можна.

Аня обережно присвітила ліхтариком у щілину.

Усередині не було меблів.